Щоб оцінювати минулий рік, потрібно проаналізувати саму систему оцінок та вибрати вірний емоційний стан. І тільки з такої позиції робити оцінки.

Двовимірна система оцінок в Україні останнього часу

У зв'язку з революцією та війною протягом останніх трьох років з'явилися дві доволі стійкі максималістичні оцінки – "перемога" та "зрада".

Подивімося, наприклад, на "ТОП-5 головних подій в Україні в році, що минає" за версією журналу "Теленеделя": 1) Перемога Джамали від України на Євробаченні (тобто класична "перемога"); 2) Підвищення тарифів на комунальні послуги (тобто класична "зрада"); 3) Перехід на систему публічних закупівель ProZorro (давайте поки що вважати це "перемогою", бо зрадники просто ще не зайшли спосіб, як це використати); 4) Е-декларування (коли "перемога" викрила велику кількість зрадників, це "зрада" чи "перемога"?); 5) Звільнення Надії Савченко ("перемога" на першому кроці, яка обернулася чимось дуже схожим на "зраду" на всіх наступних кроках).

Як свідчить цей приклад, двовимірна система надто неточна, але вона затребувана громадою в кризовій ситуації. Лише на перший погляд ці оцінки здаються опозиційними, бо насправді "перемога" протилежна "поразці", а "зрада" це ще не "поразка". Тобто суспільна свідомість українців саме в такий спосіб захищається від перевантаження негативними емоціями – вона вказує на те і на тих, хто веде до поразки, називаючи це "зрадою" і цих "зрадниками", але водночас не фіксуючи факт "поразки".

І це майбуть неправильно. Бо важливо називати речі своїми іменами.

Читайте також: Дацюк: Онтологія під час фундаментальних змін у світі

2016-ий рік це рік "поразки громади" перед контрреволюцією влади в процесі громадянської революції та перед ганебним миром влади у війні на тлі готовності громади до опору ворогові.

Причина тут не в зраді, бо ніхто з олігархів чи контрреволюційної влади своїм інтересам не зраджував, оскільки вони ніколи не працювали на Україну повністю: вони завжди спочатку працювали на себе, а потім за залишковим принципом трошки на Україну. Причина громадської поразки 2016-го року у власній слабкості громади – вона стомилася від владної корупції, від безкарності державних злочинців, від свавілля олігархів і впала в соціальну депресію, яка спричинила політичну апатію.

Подивімося, як це було, розглядаючи політичні події минулого року.

Головні політичні події року 2016-го

Рік 2016-ий розпочався гострою політичною кризою і закінчується млявою політичною кризою, але вже на рівень вище. Тобто весь рік України прожила на фоні хронічної кризи окремих політичних інститутів, яка поступово перейшла в кризу всієї політичної системи.

Гостра політична криза (січень-квітень). Невідповідність реалій олігархічного консенсусу та сподівань-вимог громади до влади зруйнувала парламентську коаліцію і призвели до відставки уряду.

Контрреволюційний переворот у парламенті (середина квітня). Корупційним чином (як це стало відомо потім) уряд був відправлений у відставку, й корупційним чином (як це було видно одразу та підтвердилося потім) був обраний новий уряд. У парламенті виникла фейкова коаліція, яка існує донині. У Верховній Раді з'явилась опозиція, вперше із часів Революції гідності.

Офшорний скандал зі президентом України (травень). Витік документів панамської юридичної фірми Mossack Fonseca, що містили імена світової еліти, які, маючи державний чи суспільний статус, користувалися офшорами. Цей скандал мав неабиякий вплив на багатьох світових лідерів, деякі з яких навіть пішли у відставку, але не справив суттєвого впливу на українську громаду, яка не забажала відповідальності власного президента і швидко забула про це.

"Брекзит" (23 червня). Голосування за вихід Британії з ЄС не стало приводом для переосмислення Україною своєї політики на європейську інтеграцію. Безвізовий фетишизм продовжив своє існування в українській політиці до кінця року.

Вичерпання "мінського формату" (серпень). "Мінський процес" зайшов у глухий кут. Спроби запропонувати хоч якісь інновації (наприклад, "будапештський формат") в українській політиці успіху не мали.

Антипопулістична владна медіа-кампанія (серпень-вересень). Мета – зменшення рейтингу опозиційних сил на тлі падіння рейтингу політичних сил так званої парламентської коаліції та власне президента. Опозиційні сили були піддані остракізму через звинувачення в популізмі. Для цього використовувалися навіть моральні авторитети суспільства. Право на критику влади стало обмеженим. Форматні маніпуляції та диктат штучного порядку денного на українському телебаченні стають нормою.

Читайте також: Головна проблема нинішнього загострення кризи

Антипротестна владна медіакампанія "Шатун" (жовтень-листопад). Мета – запобігти протестним акціям напередодні третьої річниці початку Революції гідності, звинувативши протестантів у виконанні плану ворога. Можливо, план "Шатун" із дестабілізації України існував в Росії дійсно й, можливо, його дійсно перехопили українські хакери. Але дуже відвертою була його редакція з боку української влади перед публікацію, через що були піддані остракізму безліч журналістів та експертів з критичною до влади позицією.

Трамп (листопад). У процесі виборів у США Україна спробувала пограти у велику політику, пред'явивши компромати на одного з консультантів Трампа. Після перемоги Трампа у президентських перегонах в США, українські чиновники злякалися і зробили вигляд, що ніяких корупційних грошей консультант Трампа не отримував. Водночас перемога Трампа засвідчила серйозну кризу світової еліти.

Надконституційна криза (грудень). Політична криза в країні вийшла на новий, вже системний рівень, бо мова йде про злочинні дії президента, корупцію значної частини парламенту, корупційне усунення уряду Яценюка і, відповідно, незаконне обрання уряду Гройсмана, обґрунтовані підозри щодо голови НБУ, підозри про корумпованість деяких представників ЦВК – на тлі громадської втоми, апатії та зневіри. Отже, рік 2016-ий Україна закінчує в ситуації виходу політичної кризи за межі конституційного рівня.

Отже, громадська поразка 2016-го сталася через громадську пасивність.

Могло бути гірше.

Але Україна все ще не втрачена. Все ще залишається шанс зберегти Україну.

Емоційний стан для оцінок року 2016-го

Зустрічаючи Новий рік у важкі часи, для нас дуже важливо знайти правильну емоцію для оцінок, щоб вона не заважала нам адекватно оцінити рік, що минув.

Новий рік прийнято зустрічати з хорошим настроєм. Така традиція. А якщо причин для хорошого настрою нема, то потрібно знайти хоча б що-небудь хороше, бо зовсім без хорошого настрою неможливо. Тобто фактично Новий рік це примус до оптимізму.

Тож річні огляди для України стають інформаційною війною емоцій: розпач vs впевненість у завтрашньому дні.

Якщо ми на боці влади, маємо висловлювати стриманий оптимізм. Якщо критикуємо її – певний розпач та розчарування.

І тут виникає дилема вибору, адже постійні протягом року корупційні скандали та зради дуже важко поєднати з ідеалами Революції гідності. Терпимість до неймовірної кількості помилок нинішньої влади це не дуже гідна позиція.

Отже, оцінка результатів року 2016-го це не просто розпач сам по собі, це розпач на фоні пам'яті про ту емоцію, з якою громадяни йшли на Майдан у 2013-му і 2014-му, з якою вони боронили незалежність та територіальну цілісність України у 2014-му та 2015-му. Це розпач гідності.

На тлі цього розпачу, владний оптимізм має дещо штучний вигляд у медіареальності, яку транслюють олігархічні ЗМІ. Й оскільки на суспільну свідомість емоційний стан іноді впливає набагато потужніше, ніж раціональні аргументи, то це дійсно справляє враження.
Але в емоції є одна особливість – ті, хто її продукує, самі мають вірити в свою емоцію, щоб сотні місцевих "станіславських" не сказали "не вірю". Але коли навіть самі владні політики та найняті ними експерти не демонструють оптимізм, то звичайно виникає запитання: вони погано грають чи дійсно його не відчувають?

Отже, від влади переконливого оптимізму нам не дочекатися. А на що ж нам тоді спертися, щоб зустріти Новий рік на позитиві?

Для громадянського оптимізму потрібно спрямовувати свою увагу не на дії влади, а на дії громади – які б пасивні вони не були. Тому найкраще, майбуть, знайти якусь іншу емоційну оцінку, ніж розпач гідності чи примус до оптимізму.

Я б назвав цю емоцію стриманим песимізмом, який із усіх сил намагається знайти привід для оптимізму.

Тобто в Україні ще не все зраджено, корумповано й окуповано, за багато що ще можна поборотися.

Активніше в 2017-му році, українська громадо!

Сергій ДАЦЮК для UAINFO