Ну що, 2017-й вже практично ломиться в наші двері. Хотів би з цим усіх привітати, та тільки я зовсім не про те. Новації, які несе нам рік прийдешній, не завжди радісні, і деякі неприємні сюрпризи на багатьох з нас чекають, як то кажуть, з порогу. Напередодні Нового року заступник голови Київської міської адміністрації Петро Пантелєєв розповів про плани проводити спільні з міліцією рейди з перевірки паспортного режиму в будинках і квартирах киян.

Не знаю, хто тягнув Пантелєєва за язик, адже це своє інтерв'ю він давав максимально комфортному для міських чиновників «Сайту міста Києва», проте слово не горобець: хоч скільки видаляй із сайта саме інтерв'ю, хоч скільки давай від імені мерії спростувань, за новацією, що запроваджується з Нового року, вже закріпився ярлик мало не спроби відродження інституту прописки часів СРСР. Утім, насправді ця новація такою ж мірою не має стосунку до радянського інституту прописки, якою не є також ініціативою особисто пана Пантелєєва, мера міста і навіть міських депутатів. Що ця ще березнева постанова Кабміну має спільного з радянською практикою, то це по-радянсько бюрократичний метод її запровадження, здатний перекрутити і вихолостити навіть найрозумніше і найкорисніше починання. А втім, у нас у всьому так.

Зараз це стало нонсенсом, але я пам'ятаю ще часи, коли «корінні» - потомствені, в кращому разі в другому поколінні, городяни з презирством дивилися на всіх тих, що «наїхали». І в СРСР, нібито раї загальної рівності, держава вирішувала за тебе, де ти маєш право жити і працювати, регулюючи це за допомогою інституту прописки. Адже там, де діє зрівняльна система оплати праці, людям властиво прагнути туди, де краща соціальна інфраструктура, а не туди, де, на думку держави, потрібна робоча сила. Вже у 70-ті не так просто було прописатися в Києві чи Криму, і зовсім неможливо в Севастополі чи Москві. Утім, не без винятків. Великі підприємства мали право (ліміт) надавати тимчасову прописку найманим робітникам - в обмін на каторжну і погано оплачувану працю, а також ліжко в гуртожитках, «ліміта» отримувала престижний статус мешканця великого міста, маленький промінчик надії, який для багатьох так і не перетворився на великий.

Читайте также: Сколько стоит коммуналка в ЕС на самом деле

Дев'яності змили це все геть чисто. Що ті адміністративні бар'єри, які зводятить держава, сьогодні нас не можуть стримати навіть державні кордони, виплеснувши разом мільйони українців на міжнародний ринок праці. У чиїхсь обивательських очах вони можуть вважатися людьми другого ґатунку десь там, за кордоном, але всередині країни диференціація тепер відбувається виключно за принципом товщини гаманця.

Ця соціальна революція, неоціненна з погляду здобуття громадянами базових свобод, виявилася катастрофою для соціальної інфраструктури, покликаної задовольняти їхні потреби. У Києві, інфраструктура якого розрахована на майже три мільйони жителів, нині мешкає удвічі більше, і ніхто, хоч скільки робилося спроб, не в змозі їх хоча б просто підрахувати. І питання тут не лише в статистиці, а й у транспорті, дитячих садках, школах - послугах, які надає своїм членам громада, в обмін на сплачувані цими членами податки...

Здавалося б, корисна ініціатива, змусити нарешті реєструватися і сплачувати податки до міської скарбниці всіх, хто мешкає в нашому місті. То що ж тут не так? Проблема в тому, що, згідно з чинним законодавством, міські чиновники навіть у супроводі наряду міліції, хоч би що там наобіцяв киянам заступник мера, без рішення судну не мають права переступати поріг наших помешкань. Переклавши своєю постановою на місцеві громади функцію обліку громадян, Кабмін не подумав про більш-менш дієздатний механізм, за допомогою якого ці місцеві громади могли б ці нові для них функції здійснювати.

Читайте также: Хитрости киевских коммунальщиков

Адже здавалося б, простіше простого, як у багатьох країнах Європи, можна було б зацікавити цих самих громадян, аби вони самі, без наряду міліції біля закритих дверей, реєструвалися після переїзду. Як таке можливо? У нас ніяк. Точніше, поки що ніяк. Поки Міністерство соціальної політики всіма силами опирається вимогам створити єдиний соціальний реєстр громадян, такий самий, як Єдиний демографічний держреєстр. Без реєстрації в якому за місцем проживання у конкретній громаді ці самі громадяни навіть за хабарі не мали б доступу не лише до лікарень, дитячих садків, шкіл, субсидій, а й до всіх інших видів соціальних послуг, пільг та виплат. У багатьох країнах ЄС це працює, а в нас. Як казав у своїй старій естрадній мініатюрі Михайло Жванецкий, це що ж, «усі цукерки, всі букети, всю владу узяти і дурній машині віддати?!» Що для Європи добре, для нашого чиновника смерть, тим паче, що цукерки і букети для них давно знайшли більш матеріальне втілення. Ось і нарікатимуть відомства без кінця одне на одне, чиновники верзтимуть нісенітницю про квартирні рейди, а віз міських проблем і далі стирчатиме в непролазному багні. Принаймні в цьому наступний 2017 рік нам жодних позитивних змін не принесе.