Говорячи про ситуацію з оприлюдненням списків полонених та зниклих безвісти, слід згадати 2014 рік, коли конфлікт на Донбасі тільки-но починався: тоді Центр звільнення полонених "Офіцерський корпус", від імені якого на той час діяв Володимир Рубан, постійно публікував і оновлював списки людей, які перебували полоні противника. Таким чином, ми могли бачити загальну ситуацію: скільки людей знаходиться в полоні, хто саме. І ця інформація була більш-менш підтвердженою. Ті відкриті списки дозволяли родичам перевірити інформацію або доповнити її своїми даними. Так відбувався постійний контакт. Але зараз усе інакше.

В першу чергу, нинішнє оприлюднення списків полонених стає об'єктом для різного роду аферистів, людей, які намагаються нажитися на чужій біді і на цій ситуації. Відтак ці аферисти можуть виходити на контакт із родичами полонених, вимагати гроші начебто за інформацію або звільнення їх рідних, які перебувають у полоні. Дійсно, так було і в 2014 році, коли багато людей платили величезні гроші всім, хто телефонував їм і казав, що має підтверджену інформацію про близьку для них людину.

Але зараз ця ситуація особливо небезпечна для родичів зниклих безвісти, які наразі будуть вдячні будь-якій інформації про близьку людину. Якщо поглянути на список на обмін, представлений українською стороною, і в якому зазначені 122 особи, то можна побачити, що серед них є велика кількість людей, які числяться зниклими безвісти.

Як на мене, це – найбільший ризик, який виникає після оприлюднення списків.

Читайте також: Савченко: межа дозволеного

Також слід звернути увагу на те, що сумнівною виглядає актуальність оприлюднених списків. Вже після першого ознайомлення з ним я знайшла щонайменше одну людину, яка загинула –  це офіційна і підтверджена інформація: тіло було знайдено і поховано, я особисто спілкувалася з дружиною загиблого. Тому вся інформація, що міститься у цих списках, має уточнюватися, аби ми розуміли, наскільки насправді вони є актуальними.

До того ж, оприлюднення цих списків є поширення персональних даних людей. Зрозуміло, що цей момент також є доволі проблематичним.

Повторюся, прослідковується чітка паралель із ситуацією 2014 року. Але ті дані, які були у 2014 році, були набагато більш повні, ніж ті списки, які ми отримали зараз.

Читайте також: Донбас повертається. Тепер на правах троянського коня

Критика у зв'язку з оприлюдненням списків полонений пов'язана, передусім, із впливом цього кроку на мінський переговорний процес і обговорення гуманітарних питань в його рамках, у тому числі,теми звільнення полонених. Зазначу, що з того моменту, як питання обміну полоненими було передано в рамки мінських переговорів та виведено з повного відання Служби безпеки України (тобто відколи СБУ перестала організовувати обміни і здійснювати їх без узгодження з мінською підгрупою, без досягнення домовленостей, здійснюваниху Мінську), ніхто, по суті, не бачив жодних списків полонених і зниклих безвісти. Та й взагалі всі обміни відтоді були досить складними і не проводилися так часто, як це було раніше.

Втім, судячи з реакції, яку ми спостерігаємо у новинах та соцмережах, складається враження, що у нас бояться саме зриву мінського переговорного процесу, а не можливості звільнення людей.

Як не мене, «Мінськ» наразі не є ефективним. Тому сам факт оприлюднення списків може дати певний поштовх процесу звільнення полонених. А особливо –  та частина списків, що стосується людей, яких вимагають видати самопроголошені республіки. Тепер ми бачимо, кого саме внесли в ці списки на обмін «керівники» «ЛНР» та «ДНР», кого самевони прагнуть звільнити. Так, наприклад, у списках помічені двоє представників колишнього «Беркуту», проти яких відкриті кримінальні провадження та справи яких розглядаються в українському суді. Тобто, отримавши такі списки, потрібно зрозуміти, чи можуть взагалі запропоновані на обмін люди бути передані для обміну.

Що ж стосується формули обміну, яку запропонувала Надія Савченко, і яка не знайшла, судячи з першої реакції в «ЛНР» і «ДНР», підтримки серед представників самопроголошених республік, слід зазначити, що не Савченко має це вирішувати. Це має вирішувати держава: на які поступки вона готова йти в процесі звільнення своїх громадян, які знаходяться в полоні. Тобто має бути відповідне державне рішення, а не рішення якоїсь конкретної особи, навіть якщо вона діє, керуючись благими намірами та має добрі помисли. Має бути вироблена єдина державна позиція, яка повинна прослідковуватися всюди: і в політиці, і в переговорах на будь-яких рівнях.

Надія Савченко не уповноважена вирішувати, чи проводити обмін у такому форматі, чи не проводити. Це має буди державна позиція, державні принципи й державна стратегія.