Деякі запитання нещодавної дискусії про мову.

1. Чому будь-яка дія, що сприяє розширенню прав української мови, трактується як прояв націоналізму (іноді печерного, іноді зоологічного, іноді безглуздо-державного – як пощастить), а будь-яка дія щодо захисту прав російської мови в Україні як прояв націоналізму не кваліфікується? Російська мова – позанаціональна, наддержавна, загальнолюдська, універсальна? Українська – етнічно окреслена, локальна і географічно обмежена?

Читайте також: Після століть тотальної русифікації закон про українську мову мусить бути тільки радикальним – думка

2. Чому право на українську в Україні дуже часто супроводжується риторикою культурної поразки та збіднення, натомість право на російську в певних колах вважається цінністю універсальною, автоматичною й такою, що забезпечує так званий "культурний рівень"? Наскільки це відповідає реальності, беручи до уваги той факт, що українськомовні люди тією чи іншою мірою є білінґвами (знають, розуміють, читають російською), тоді як люди російськомовні вельми часто української не знають достатньою мірою навіть для ведення дискусії в соцмережах?

3. Чому вимоги російськомовних щодо своїх прав завжди формулюються відверто проросійськими політиками й ніколи не отримують підтримки в програмах інших політиків?

4. Чи можливе розширення прав української мови без звуження прав російської мови в Україні і якщо можливе, то яким чином?

5. Як знайти баланс між державною протекцією та промоцією української мови та правом мільйонів людей на використання російської мови? І чи можливий такий баланс? А якщо можливий, то як?

Читайте також: У полоні наших мовних травм

6. Чому пропоноване титрування / дублювання українською мовою російськомовного інформаційного продукту у двох запропонованих варіантах закону вважається не актом омріяного багатьма громадянами білінгвізму / двомовності, а зазіханням на права російськомовних і "викоріненням" російської?

Додавайте свої запитання. Але – якщо можна – без зайвої емоційності та взаємних образ.