Я закінчувала ліцей у любимому Луганську 2003 року. Там вчилися діти з усієї Луганської області. Ми вступали за результатами іспитів: українська мова та література, історія України, іноземна мова. Усі предмети викладалися українською мовою, та й, чесно кажучи, говорити українською там було кльово, тому й на перервах ми між собою розмовляли українською.

Ліцей закритого типу-означає, що можна їздити додому лише на вихідні, і це трошечки сумно, але ми навчилися так жити. Ввечері перевіряти нас у своїх кімнатах приходила молода нічна вихователька, або молодий нічний вихователь-і вони теж говорили з нами українською. Тобто говорила вона, переважно про шмотки, а він був лаконічний.

Читайте також: У полоні наших мовних травм

Після цього ми зачиняли двері та читали перед сном якісь книжки, або довчали уроки. Вночі ми не пліткували про мову, ми пліткували нею-українською чи російською, хто як хотів. Та й взагалі про існування мовних законів, пізніших за Валуєвський циркуляр чи Емський указ, ми взагалі нічого не знали. Тобто з уроків літератури та історії нам було відомо, що українську забороняли, що намагалися її принизити, але, що зараз розмовляти українською соромно чи вона якась «селянська»-такого ніколи не було. Навпаки-нарешті можна все! Сучасна модна драйвова мова у незалежній Україні! Ми-молоді розумні та україномовні. Нам говорили, що ми особливі, що ми-«майбутня еліта України». І ми в це вірили.

У нашому ліцеї була своя маленька демократія, яка називалася самоуправлінням-ми вибирали свого президента, частково могли впливати на внутрішні правила. На свята співали не лише гімн України, а й свій власний: «Ліцей-це твій дім, та-та-та, і затишно в нім. Ліцей-це те місце рідне, куди, ти повертатись можеш завжди, радісний, злий, веселий, сумний, ледве живий...» Ми вигравали обласні олімпіади і МАНи та їздили до Києва на всеукраїнські змагання і навіть на якісь філософські конференції.

Якось під час одного такого заходу я мешкала в родині ліцеїстки, яка вчилася в ліцеї при КНУ імені Шевченка. І це було кльово, бо я вчилася при ЛНУ імені Шевченка. У себе вдома вона мене просила економити гарячу воду в душі-українською мовою просила. Іншого разу на філософській конференції в Будинку вчителя я захищала свою роботу, що стосувалася гіпотез походження людини,-теж українською.

Ну, і там була сила-силенна дітей, що розмовляють нею, як і ми. Тобто ми бачили, що так розмовляють не лише в нашому ліцеї в Луганську, а й у інших містах. А найголовніше-українською розмовляють у житті.

Читайте також: Як активістка змусила всіх продавчинь "Екомаркету" розмовляти українською

Ви думаєте, це зробив мовний закон? Чи зробили люди, які відкрили та розвивали цей ліцей у приміщенні колишнього інтернату в Камброді, районі типу Троєщини, у найсхіднішому українському місті-Луганську?

А коли моє місто окупували, то в цьому моєму ліцеї поселилася, як у себе вдома, усяка окупаційна мразь, яка вважає, що українська та російська-це те саме. Утім, супроти будь-якої логіки визволяти нас прийшла від українізації.

У мене ще багато для вас подібних історій, але ця була про мій улюблений ліцей у моєму дорогому Луганську, що існував попри всі ваші стереотипи про Луганськ, і попри всі їхні закони про мову. А потім накрився.

UPD. Це пост про непозбувну бентегу, а не про зраду і перемогу.