Я можу розповісти сотню історій про українськомовність – мою та моїх близьких. Можу розповісти про те, як у дитинстві знайома дивувалася слову "прізвище" з уст моєї сестри: "Чого ти кажеш "прізвище"? Кажи "фамілія". А наша родичка гидливо кривила губи, почувши від мене слово "плівка".

Можу розповісти про те, як моя шкільна подруга сміялася зі слів "перепрошую" і "кокетка" (саме в українському звучанні "кокетка", не російське "какєтка").

У поїзді (я вже студентка) провідник відмовлявся дати мені ковдру, бо що таке ковдра? Глупа ніч, усі сплять, а він учив мене казати "адєяла", бо "ковдра" ніхто не розуміє, і взагалі що то за сон рябої кобили – ця наша українська мова, чого ми так на неї напосілись. От у нього донька володіє англійською і ще якоюсь, багато з ким спілкується, багато де їздить і каже, що українською ніхто ніде не розмовляє, й нікому вона не потрібна.

Водій у маршрутці перекривляв моє слово "решта".

Читайте також: Мова й закон: слушний примус до поваги

Моя сусідка по гуртожитку, читаючи Ніцше в бібліотеці Вернадського, чула поряд щиро здивований голос: "Девушка, Ницше на украинском? Как это Ницше может быть на украинском? Как? Вы и с друзьями разговариваете на украинском? Разве это возможно?".

Мій українськомовний друг-італієць ішов у кіно на розрекламованого "Поводиря" й половину фільму не розумів, адже половина була несубтитрованою російською (російська там виправдана, адже саме нею спілкувалися чекісти, але чому без субтитрів?).

Син моєї подруги вчить німецьку мову в Ґете-Інституті. Викладачка пояснює німецьку граматику російською. Хлопець не розуміє, бо чого б він мав розуміти слова "падеж", "глагол", "склонение", якщо ніколи їх не вчив? Чому, щоб опанувати іншу мову, він має вдаватися до посередництва ще якоїсь третьої, незнаної? Група російськомовна, але хлопець має позицію, й вона натикається на насмішки й ворохобню: сусід по парті, старший на рік чи два, обурюється: "Да тебя никто не понимает, ты что, не можешь говорить нормально!".

Моя подруга, мама дівчинки-другокласниці, каже, що змушена постійно пильнувати мовне оточення своєї дитини, боротися за нього, бути насторожі, аби в разі чого дати відсіч. Тільки-но відволічешся – і твою дитину вже вчать пісеньок "Ходит-ходит серый волк", "В лесу родилась елочка", пропонують російські книжки й у разі чого виправдовуються "какая разница, какой язык".

Якщо ви українськомовні, теж можете розповісти сотню історій. Ці історії перетікатимуть одна в одну, й годі переповісти все, адже є випадки, які ми запам'ятовуємо, бо вони кричущі, а є такі, на які вже не звертаєш уваги або звертаєш, але мовчиш, інакше говорити довелося б винятково про це.

Якщо коротко, ті історії не так про "крихітну свічечку букви Ї" та "місячний серпик букви Є" (за Іваном Малковичем), як про невпинну боротьбу, яку веде стійке, але водночас крихке Я в країні, де мало б почуватись якнайкомфортніше.

Ця боротьба не минає безслідно для здоров'я: організм, навіть загартований, виснажується. У десятирічного сина моєї подруги, щойно він виходить із Ґете-Інституту, починається істерика. У мене після розмови з провідником про "ковдру" й "адєяла" всю ніч безсоння. Мама другокласниці тому й відволікається іноді, тому й дає слабину, що жити в стані постійної боротьби неможливо. І головне питання: чому боротися за це маємо ми особисто, а не наша держава, безпека якої й полягає в захисті державної мови?

Читайте також: Закон про державну мову: прийняти реальність

Ви кажете: "мовний патруль". Усе життя ми, українськомовні по східний бік Збруча, стикаємося з мовним патрулем багатьох російськомовних. І, як на мене, проблема, яку часом озвучує дехто з них, мовляв, Українська держава насаджує українську (приклад, який часом наводили кримчани, – українська мова на поясненнях до лікарських препаратів), полягає в тому, що Українська держава недостатньо послідовно, а може, навіть недостатньо жорстко (боронь Боже, щоб мечем, але створюючи відповідні умови) її запроваджувала. Не так, як Фінляндія – фінську, Чехія – чеську, а Франція – французьку.

Я проти мовного патруля, бо проти авторитарності й тиску. Але вдамся до метафори: не може людина на милицях перемогти в бігові здорову людину. Людину на милицях варто підтримати, створити доріжки, якими вона безпроблемно рухатиметься і більше не ламатиме ніг, створити умови для одужання, й лише коли зможе ходити сама, пропонувати змагання. І було б дивно, якби людина на візку виступала за будівництво сходів, якщо немає пандусів. Це жорстка аналогія, але ідея в тому, що умови для функціонування української протягом кількох століть були такими, що вона не може почуватися повноцінно.

Я переконана, що нічого кращого за демократію не вигадано. Щойно мої та ще мільйонів таких, як я, мовні права не порушуватимуть, я захищатиму права російськомовних; якщо потрібно, ходитиму навіть на мітинги, і моє серце радітиме наявності в країні російськомовних ЗМІ (як і кримськотатарською, болгарською, угорською, вірменською мовами, івритом). А поки що, пробачте, не можу.

Анастасія ЛЕВКОВА, "Тиждень"