Ні радощів, ні страждань. Третю роковину 18-20 лютого зустрічаю із висновками, досвідом, чіткою хронологією кожного дня. Із набутою звичкою часів Майдану пити каву літрами, коли стресовий стан/мозковий штурм -- раніше взагалі не торкалась. Зі звичкою прокидатись посеред ночі і під ковдрою читати новині стрічки "чи не вбили когось", "а що там в зоні АТО", "чи не взяли Авдіівку/Широкіно росіяни".

Немає сенсу описувати почуття, які були пережито три роки тому в будинку профспілок чи оминаючи табуни тітушок десь у місті. Коли несли перших вбитих на носилках, накривали їм очі простирадлами на підлозі готелю "Київ". Це було десь так, наче мав невидиму двісті сьому кістку в районі серця -- і вона була різко зламана. Потім місяцями ти зрощував цей перелом, лікував біль -- і з часом приходив до тями. Більш цинічний, менш наївний, з чітким поділом людей на Людей і прямоходячих ссавців.

Читайте також: Перші бійці Небесної сотні: гинули в День соборності України - за нашу незалежність і соборність

Я їхала вчора через Лівобережку і Гідропарк -- і мимоволі здалося, що все лишилось так само. І сонце так же щедро купає перші передвесінні промені, і качки безтурботно пливуть на крижинах по Дніпру, і недільні рибалки сновигають туди-сюди з вудочкою і пляшками. "Все йде, все минає, лише для небесної сотні час зупинився у 2014", -- гірко підсумувала я.

Мені не подобається, коли 18-20 лютого перетворюють у кальку дняпобєди: ті ж самі свічки, віночки і свиноподібні фігури чиновників різного калібру на офіційних заходах. Я не люблю, коли цинічна політична хвойда рве рубашку на торсі, інтерпретуючи досвіди Євромайдану під свої меркантильні інтереси.

Хоча одкровення героїв сучасності про "майдан как ошибочную технологию", "я был против, но не осуждаю" теж викликають, як не огиду, то цинічну посмішку. Адже завдяки тим подіям ви теж маєте змогу публічно висловлювати свої думки і десь навіть пішли на підвищення)

Є ключовий висновок, який варто робити з 18-20 лютого. Це не героїзм на грані, без вибору і в останній момент. І не самопожертва, коли держава почала нагадувати фінікійського Молоха, який потребує нових трупів для підтримки суворого іміджу божества. І не сумна історія, коли в державі не було ані ЗСУ, ані поліції, лише "Беркут", що із маніакальним задоволенням ламав людям ребра і тягав за волосся бруківкою.

Читайте також: Скажіть, а правда ж, Небесна Сотня вам більше не болить?

Вся історія Небесної сотні і трьох вражаючих днів, що пережив Київ за свою довгу історію, має одну мораль. Треба діяти задовго до того, коли ваш президент, уряд і парламент оголосили вам війну. Коли привілейовані касти не рахуються із думками тих, на чиї податки їх утримують, і ще дають змогу щось спи**ити із бюджету. Що треба масово вставати із дивану, коли є тривожні симптоми.

Власне, ось, що хотіло показати суспільство останні два тижні, коли питало Гройсмана і Порошенка "чого ми купуємо вугілля в ОРДЛО?", "чи є можливість відмовитись від нього?". Коли є шанси повернути на 180 градусів задовго до того, коли владні очільники хочуть танцювати на кістках громадян, чия кров щедро окропила урядовий квартал три роки тому.

Без контролю і критики влада швидко розслаблює і розбещує. Це перший урок.

Без гострих питань суспільства і адекватних відповідей політиків -- нема діалогу, а відповідно, взаємодії.

Через бажання надурити, "а може, і так пронесе", "закройте свои завистливые рты" -- нелегко вибудувати життєздатну конструкцію держави взагалі. Скільки б революцій не було, хоч дві, хоч двадцять дві.

І урок четвертий -- кожен має робити свою роботу. Без професіоналізму і громадянської відповідальності будь-які зусилля приречені на крах. Інакше кожні 10 років на вулицях Києва будуватимуть барикади з підручних засобів, і розстрілюватимуть без попереджувального пострілу уже усіх -- чиновників, блогерів, порохоботів і юлеботів, політологів і журналістів. Не лише "беркутят", тітушок і ВВшників.