Після 18 лютого 2014 року українці вже не зможуть ніколи жити так, як раніше. Як і американці після 11 вересня. Оті всі страхи, що ми знову станемо такими, як до того – наївними, довірливими, – безпідставні. Шалений наступ контрреволюції, самобичування, колотнечі між колишніми союзниками свідчать про те, що ми змінюємось. І що вже навіть не попіл Клааса стукає нам у серце, а все тіло суспільства, тобто свідомої його частини, відкрита рана. У когось вона кровоточить, у когось гниє, інфікована розчаруванням, але вона не загоїться ще дуже-дуже довго.

Цілий світ бачив розстріл у прямому ефірі на Майдані, але не варто сподіватися на співчуття. Консумований, комфортний світ європейців не відчув того катарсису і того жаху, що пережили ми. Мені здається, що з часом ми будемо занурюватися у ще більший стрес, бо така природа посттравматичного синдрому. Спершу витіснення жахливих спогадів, а потім болісний приплив.

Читайте також: Все наши беды от того, что добрые украинцы не стреляли в тех, кто забивал их палками – Арестович

Ми досі не можемо осягнути масштабів несправедливості, доведеної до абсурду, і такої самої тотальної безкарності. Навіть більше: жертви винні в тому, що їхні кати не покарані. Я маю на увазі оці стогони: за що українців вмирали на Майдані, і за що гинуть наші хлопці на Сході. Ніхто, звісно, не визнає, що вони винні у тому, як нам зараз погано живеться при цій нелюстрованій владі. Але наголошувати на тому, що ці смерті даремні, – по суті те саме. І на це ставить зараз ворожа пропаганда, підмінюючи героїв жертвами.

Добровільна саморусифікація, яка відбувається зараз по всій Україні, має в основі своїй страх перед потенційним окупантом. Жертва вважає, що якщо буде гарно поводитися, їй подарують життя. За нею не прийдуть серед ночі і не внесуть у розстрільні списки. Я певна, що такі списки існують навіть у Львові. Як це було в 1939 році. Масові зачистки і депортації готувались заздалегідь. Це не стерлося з пам’яті, це в крові. Безкінечні окупації ХХ століття змушували українців виживати і підлаштовуватись.

Читайте також: Почему ничего кроме стыда перед погибшими на Майдане я не испытываю

Я бачила дівочий співаник 1947 року, де поміж українських народних пісень були переписані російські. Вони не асоціювались з окупацією,ні, їх відділяли від ворога, як відділяють зараз Машу з ведмедями і російський реп українські діти, як дорослі відділяють серіали про російський спецназ від убивць українців на Донбасі. Хоч ми і не завойовані, і не переможені, але готовність стати жертвою, а не героєм, все ще дуже висока.