Про декларації многострадальні.

...Так цікаво спостерігати, як, кажучи словами з анекдоту, "що б не збирав - виходить кулемет". Тобто як найкращі ідеї падають жертвами неусвідомлених совкових рефлексів - незалежно від віку, фаховості, порядності і т ін.

Зразу застерігаю, що мене - як завжди - цікавить виключно спосіб мислення, задемонстрований шановною аудиторією з цієї нагоди.

Наперед прошу пробачення у всіх, хто впізнає тут свої думки - просто не маю можливості всіх чемно тегати.

Читайте також: "Насіровщина" - це наша загальна хвороба. З нею боротися важче, ніж з режимом Януковича

1. Взаємна недовіра - влада не довіряє громадянському суспільству, суспільство - владі, а просто суспільство не робить жодної різниці між одними і другими. Взаємна недовіра, прямими наслідками якої є фрустрація і взаємна агресія - класичний наслідок перебування у тоталітарній системі. Радянська влада зробила з донощицтва цілий промисел, можна сказати, індустрію. Стали мемом характеристики на кшталт - "то така влада, що людям у ліжка заглядає". Культовими фігурами були такі "герої", як Павлик Морозов. Ну а суспільство у образі окремих громадян відчайдушно намагалося щось сховати від влади.

Ситуація, коли суспільство сприймає владу виключно, як репресанта, якому треба "давати по рогах", де тільки можна, а влада натомість "мала в носі" презумпцію невинності, всіх апріорі підозрюючи у провинах - це класичний тоталітарний паттерн. Його і спостерігаємо. В результаті маємо вічний ураган взаємного негативу.

2. Чітко видно, що велика кількість громадських активістів вважає "владу" і "чиновників" ворогами за означенням. Це б не дивувало у "совку", де держава і її органи були тим, що змушувало жити згідно з ідеологічною картинкою. Оскільки "картинка" ніяк малася до реальної житейської логіки, єдиним способом хоч якоїсь підтримати систему у відносно працездатному стані - були хронічні репресивні міри. Відповідно, держава ставала репресивним органом для всіх громадян за означенням - просто тому, що інакше було годі. І зараз для сотень активних у реформах громадян - це основний досвід спілкування з держапаратом. Досвід спілкування з західними управлінськими системами його не перекриває, оскільки формувалися все-таки у радянській парадигмі.

Звідси - з одного боку, недолюблювання держапарату у принципі, що є також психологічною рекомпенсацією за приниження у процесі співіснування з ним, з іншого боку - невміння спроектувати щось практично інше за філософією (тут логіка така - вони такі паскуди, та їх гледіти треба і гледіти. за цією логікою губиться розуміння, що чиновник- теж людина і його психіка працює за тими ж законами, що й у випадку активіста).

3. Наскільки розумію з постів тих, хто стикався з системою декларування, вона просто-таки незручна і проблематична в роботі. Залишаю на боці чисто програмістські ляпи і помилки - тут треба фахівця, я ним не є. Але, не подумавши про чисто практичну зручність і працездатність системи, її розробники та натхненники, здається, зробили класичну помилку - танцювали від усього, чого тільки можна, але не від практичної зручності і доцільності. І знов повертаємося до "совка". У совку, як відомо, все робилося, з точки зору доцільності політичної.

І саме хронічна нестиковка ідеологічної картинки - на яку взорувалися офіційні постулати та реальної картини, у якій треба було жити - саме вона і породжувала корупцію. Бо простіше було обманути, вкрасти, "схімічити", а зробити чесно - часто взагалі неможливо. Тож маємо ще одну неусвідомлену інерцію - тільки на цей раз танцюємо не від ідеології "вічно живих" класиків марксизму, а від ідеальної картинки "Заходу".

Читайте також: Про що б люди не говорили, а мова все рівно йде про гроші

А тим часом будь-яка норма набуває змісту тільки при застосуванні у реальному житті. Норма може бути ефективна тільки коли вона справді відповідає потребі суспільства і при тому є зрозумілою, логічною, максимально простою у застосуванні. Тільки тоді їй пробачать неминучі ускладнення на побутовому рівні.

А якщо вона замість полегшувати людям життя чи - хай і не найпростішим шляхом, але вести до кращого результату - перетворюється у хронічний побутовий клопіт для купи людей з неясним результатом - то щось не так або з ідеєю, або з її втіленням. Уникнути цього можна тільки одним шляхом - іти не від уявної "картинки", а аналізувати конкретні механізми за принципом "чому є саме так,як є" і "що саме має бути і як воно має працювати".

Інша сторона цієї проблеми - у "совку" суспільство не мало реального впливу на закони, інституції. механізми. Відсутність реального досвіду разом з присутністю можливістю щось міняти і глибокою невдоволеністю існуючим станом речей породжує догматизм.

Приклад - російська інтелігенція у описах М. Геллера (3 том "Історії Російської імперії" - глибоко рекомендую всім, кому цікаво зрозуміти специфіку мислення і "модус операнді" мислячих людей та їхнього ставлення до влади у всіх країнах, які мали нещастя довший час знаходитися в орбіті Росії та СРСР).

4. Часті апеляції до ідейних догм - одні апелюють до цінностей демократії, інші - до етатизму. Залишаючи за кадром те, що обидві системи не є діаметрально протилежними, апелювати до ідеї замість обговорювати конкретні помилки і шукати шлях виправлення - це далеко на західний шлях. Цим у совку займалися. І "вірність партії" перекривала все і вся. Академіки Лисенки на вершині влади - кращий тому доказ. Знову несвідома інерція.

5. Один з піків напруги у цій дискусії - спори, що треба і кому треба реєструвати. Поминаючи питання, що існує така річ, як відповідність рівня життя і офіційно задекларованих прибутків - здається, майже всі дійові особи драми застали "совок" у цілком свідомому віці.

А в совку особисте багатство було злочином. Підприємництво, нагадаю, було криміналом. За наявність валюти можна було отримати смертний вирок. Влада постійно вигадувала способи ще хоч якось вияснити, а які ще цінності можуть бути на руках у населення.

Ефект - загальну масу надійно відлякали і відівчили і від багатства, і від спокійного ставлення до чужого майна. Ще б пак - якщо за "капання" про чужі статки можна було отримати нагороду, а в 30-ті роки відбирання чужого майна взагалі було державною політикою, звідки взятися розумінню того, що заможність є нормальним наслідком системної роботи, спрямованої на результат?

А от цікавість до чужого майна дивіденди приносила. В результаті зараз маємо і небажання офіційно відкривати статки, і бажання чужі статки рахувати. Питання процедурне завдяки "тригерному" навантаженню стає питанням політичним.