Після перемоги на виборах у США Дональда Трампа, який робив проросійські заяви, модною темою у вітчизняних ЗМІ на довгий час стала можлива змова між ним та господарем Кремля за рахунок України.

Аналізували майже всі варіанти таких оборудок і неминучі важкі наслідки для нашої державності. Найпоширенішим був варіант передачі України в зону впливу Москви. Однак того не сталося. Спостерігачі дещо нервувалися під час березневої зустрічі Дональда Трампа й Анґели Меркель, однак і там політики лише згадали про статус-кво: невизнання російських претензій на українські території. І повторили ритуальні фрази про необхідність дотримання мінських домовленостей.

Побоювання українських експертів можна зрозуміти, адже змови за спиною об'єкта переговорів є прикрою особливістю реальної політики. Отже, так цілком могло статися й у цьому випадку. Жодних міжнародно-правових запобіжників тут не існує, крім добрих побажань і пропагандистських гасел. Тим більше у світі, де все вирішують сила й готовність її застосувати... Та й у нинішній демократичній Європі вистачає Даладьє і Чемберленів, які хочуть забезпечити її жителям мир чужим коштом. І славетне місто Мюнхен нікуди не поділося...

Читайте також: Нові гарантії, старі застороги. Справжня проблема – у слабкості Заходу

Однак у всіх угодах такого ґатунку є одна ланка, без якої справи не буде або ж вона піде інакше, ніж планували організатори. Досвід ХХ століття показує, що в подібних дипломатичних (і не зовсім) змовах обов'язковою є співучасть жертви, формальна чи фактична. Без неї вони перетворюються на скандал. А той може покликати до життя нові обставини й поплутати карти учасникам.

Мюнхенська змова 1938 року між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією виявилася такою вдалою, швидкою і загалом майже безпроблемною для учасників, бо жертва – Чехословаччина – практично не пручалася. Чехословаки змирилися з нав'язаною їм долею. Понад те, коли німці не зупинилися на Судетській області, а рушили далі, постмюнхенський геть деморалізований президент Чехословаччини Еміль Гаха на вимогу Третього Рейху формально дозволив Вермахту ввійти до Праги.

Якби чехословаки чинили опір (а вони мали добре навчену й озброєну армію – недарма їхню країну називали зброярською майстернею Європи), то не відомо, як усе обернулося б. Принаймні героїчна боротьба чехів і словаків створювала б певні проблеми Європі, на які та мала б якось реагувати. Війна революціонізувала б континент, сприяючи радикалізації політичного життя, зародженню нових сил та процесів. Тоді, можливо, до влади в європейських столицях прийшли б інші політики, подібні до Вінстона Черчилля й Шарля де Ґолля.

А якщо чехословаки тихо здалися, то все гаразд. І пан Чемберлен, повернувшись із Мюнхена, міг щиросердо заявляти британцям: "Я привіз вам мир". Інша річ, щó потім (дуже швидко) народилося з того миру... Отже, чеські політики стали співавторами Мюнхенської змови через неспротив. Узагалі вельми важко здати когось без його співучасті (активної чи пасивної). Кажуть, на початку ХІХ століття російський генерал на Кавказі дорікнув місцевим горянам, що вони воюють проти Росії, хоча турецький султан подарував Кавказ російському імператору. Cтарий місцевий житель, показавши завойовникові на дерево, на гілках якого сиділа зграя пернатих, сказав: "Я дарую тобі цих пташок, візьми їх, якщо зможеш". І Росія була змушена протягом 60 років вести Кавказьку війну. У певному сенсі вона не закінчилася дотепер. Двоє можуть домовитися за спиною третього, і домовленість матиме сенс, якщо той принаймні не відкине її. А якщо відкине, то цінність угоди стане мінімальною.

Читайте також: Увага на Білорусь: Кремль підкладає дров до багаття

Поведінка Фінляндії в ситуації, аналогічній до чехословацької, була протилежна. Після спільного нападу СРСР і Німеччини на Польщу Гітлер та Сталін узгодили (не повністю) сфери свого впливу. Фюрер дав зрозуміти московському диктаторові, що у випадку його нападу не захищатиме Фінляндії. То була змова щодо цієї країни. Однак маршал Карл Ґустав Еміль Маннергейм і фінський народ не визнали тієї змови. Вони не захотіли ставати співучасниками. Фіни встояли, а Москву західний світ почав сприймати як стратегічну союзницю нацистського Берліна, щó мало свої наслідки. Зокрема, Британія і Франція формували експедиційний корпус для дій проти СРСР на фінському фронті, а британська стратегічна авіація готувалася до удару по нафтових полях Баку. Сталін про це знав і був змушений відмовитися від походу на Гельсінкі. Фінляндія, втративши частину території, зберегла суверенітет і незалежність. Вона не стала частиною СРСР і східного блоку. Отже, її вибір, як підтвердила історія, був правильним. Натомість її південні сусіди – Естонія, Латвія та Литва – погодилися на московські ультиматуми й на 50 років утратили державність.

Навряд чи хтось зможе здати Україну Кремлю без "асистентів" у вищому керівництві в Києві. Стійкість і твердість нашої влади в цьому контексті є навіть важливішими за відповідні чесноти лідерів західних партнерів України.

Ігор ЛОСЄВ, "Тиждень"