Окрім адекватної, хоч і запізнілої реакції західних аудиторій на російську загрозу, помітне й інше небезпечне та оманливе явище: порив залагодити все дипломатичним способом.

За цією логікою в будь-якому конфлікті винні дві сторони. Тобто ми на Заході, мабуть, спровокували Росію на її неприємну поведінку. І не варто нам погіршувати ситуацію, чіпляючись за хибну політику минулого. Натомість слід по-новому розпочати діалог і брати до уваги погляди та побажання Кремля.

Прикладів такої логіки вдосталь. Один із провідних її поборників – колишній посол Великої Британії в Москві сер Тоні Брентон. Іще один – Генрі Кіссінджер. Погоджуються з ними політики в Австрії, Болгарії, Німеччині, Франції, Італії. Майкл О'Генлон з Інституту Брукінґса, який зазвичай мислить тверезо, нещодавно поділився деякими своїми міркуваннями з читачами у Wall Street Journal. Його стаття значно краща за матеріал Анатоля Лівена, який я нещодавно розкритикував. О'Генлон не вважає розширення НАТО помилкою, засуджує дії Росії і хоче допомогти таким країнам, як Грузія та Україна, що прагнуть інтеграції із Заходом.

Читайте також: Неправильне рішення: заклики до перезавантаження відносин із Росією

Проте, на думку автора, якщо ми не збираємося виконувати безумовну, але пусту обіцянку про перспективу членства України та Грузії в НАТО, яку дали на Бухарестському саміті 2008 року, то треба взяти своє слово назад. Натомість слід почати переговори про "нову архітектуру безпеки", яка остаточно закріпить нейтралітет за сусідніми з Росією країнами, що не є членами НАТО. Це має бути в обмін на багатосторонні гарантії безпеки. Кремлю в такому випадку доведеться вивести війська з Молдови й України, проблему Криму можна "залагодити", а всім зацікавленим державам буде дозволено вступ до Європейського Союзу, якщо ті забажають.

Такий підхід може видаватися заманливим, але суперечить реальності й елементарним принципам. Це пояснює у своєму блозі Стівен Пайфер (теж із Інституту Брукінґса). Чого б ці країни на таке погоджувалися? Швеція та Фінляндія цінують свою свободу дій. А така домовленість назавжди припише їх до безпекової сірої зони. Багатосторонні гарантії безпеки видаються непоганою ідеєю, коли не згадувати Будапештського меморандуму 1994 року. У ньому Росія пообіцяла поважати кордони України й утримуватися від економічного тиску, а Україна, своєю чергою, відмовилася від ядерної зброї. Підпункту про те, що угоду буде порушено, "якщо влада в Києві нам не подобається", в документі не було. Тоді ж таки під гарантіями, визначеними в угоді, підписалися й західні ядерні держави. Нині результатів не чути й не видно.

Як наслідок – до Росії немає достатньої довіри, аби вона могла доєднатися до якоїсь Ялти-2. А Захід мав би посоромитися ратувати за таку ідею. До того ж незрозуміло, чи погодився би Кремль вивести війська із простору, який вважає своєю "внутрішньою імперією". Адже центральне послання путінської пропагандистської машини полягає в тому, що загнилий, віроломний і небезпечний Захід узяв священну вітчизну в облогу. Насправді Захід не ворог (адже російські можновладці там скуповуються, інвестують і розважаються), але режим воліє створювати такий образ. Навіщо відмовлятися від тактики, котра так добре відволікає народ від жорстокості й брехні його власних правителів?

Не погодиться Росія і на розширення ЄС. Як слушно зауважує Пайфер, конфлікт в Україні стався не через питання членства в НАТО, а через нудну, але важливу Угоду про зону вільної торгівлі з ЄС.

Але найважливіше в такій ситуації, що це справа принципу. Українці й грузини боролися за нашу свободу тоді, коли Захід переважно відмахувався від розмов про російську загрозу. Ми в боргу перед ними й маємо шанувати цей борг.

Читайте також: Три вектори російської агресії – як їй протидіяти

Справжня проблема тут аж ніяк не пов'язана з Росією – країною із занепалою посередньою економікою та роздутим військовим сектором. Вона у слабкості Заходу. Ми втратили впевненість у верховенстві права, демократії та життєздатності капіталізму "загального добробуту". Тому такі несміливі, коли йдеться про просування наших цінностей за кордоном і захист їх удома. І тут відкривається величезний простір для нового осмислення.

До "нейтральної" безпекової зони у своїй колонці Майкл О'Генлон зарахував Швецію, Фінляндію, Білорусь, Україну, Молдову, Грузію, Вірменію й Азербайджан, а також Кіпр, Сербію, деякі балканські країни. На його думку, НАТО й Москва могли б зобов'язатися гарантувати їхню безпеку, а Росія мала би вивести свої війська з тих держав, де вони сьогодні є. Після того Захід скасував би економічні санкції проти Кремля.

Утім, це не вирішило би проблеми. Адже "ключовий виклик для нормалізації відносин між Заходом і Росією полягає у відновленні європейського безпекового порядку, який задовольнить обидві сторони, – пише Стівен Пайфер у відповіді на колонку О'Генлона. – Розширення НАТО на пострадянських теренах у видимій перспективі не розглядається. Але спроби створити єдину зону нейтральних країн, багато з яких не погодяться на це і в багатьох із яких російське втручання не припиниться, необхідної відповіді не дають".

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"