Два питання з давніх-давен непокоять людей розумової праці: 1) навіщо взагалі нам той державний апарат, коли можна якось так: козаччиною чи махновщиною? 2) навіщо нам інтелігенція, якщо ті ж таки інтелектуали давно всім набридли своїми беззмістовними балачками?

Коли Лесь Подерв'янський у нещодавньому інтерв'ю "Тижню" (див. № 11/2017), як завжди, сказав наче зав'язав: "У нас інтелігенції немає і не треба. Бо тут Україна", то він несвідомо повторив стародавню інтелігентську мантру, певне самозаколисування "нашого культурника" (за Миколою Хвильовим), у різні часи й у різних контекстах проговорене. Так, Марко Кравченко, персонаж "ідеологічної повісті" Бориса Грінченка "Сонячний промінь" (1890), безнадійно намагаючись просвітою і самовідданою працею подолати прірву між інтелігенцією й українським народом, урешті доходить невтішного висновку: "Української інтелігенції немає, існують тільки українські інтелігенти". Головна причина такої прикрої, але, вочевидь, вічної ситуації: кожен із них дійшов до своїх поглядів самостійно, а тому вони мають різні світогляди, а точніше мету бачать сяк-так однаково, а засоби постійно пропонують різні.

Читайте також: Навіщо потрібні інтелектуали?

Тобто головна проблема інтелігенції в самій специфіці її виокремлення як прошарку, що займається розумовою працею. Ця праця передбачає передусім індивідуальні зусилля, а тому такі люди асистемні, тож корисніше й ефективніше діють поодинці, а не в колективі. Звідси й головні позитиви та недоліки цієї верстви як явища, про які 1915 року заявляв Гнат Хоткевич, приписавши українській інтелігенції заледве не всі смертні гріхи: сварливість, дріб'язковість, грошоробство, брак патріотизму та "найбільшу схильність "псуватися" за наявності влади над іншими" (хоча це, на його думку, притаманне всім представникам нашого народу).

Загалом будь-яке виокремлення певної соціальної групи є суперечливим з огляду хоча б на те, що у світі рідше вживають слово "інтелігент", бо вистачає "інтелектуала". Так, на Заході поширена думка, що поняття "інтелігенція" вперше з'явилось у Польщі в ХІХ столітті у працях чи то філософа Броніслава Трентовського, чи то письменника і громадського діяча Кароля Лібельта. А в Росії самопроголошеним автором цього поняття вважають літератора Петра Боборикіна, який, щоправда, чесно визнавав, що 1866 року запозичив його у німців. Та й загалом проблемою існування інтелігенції більше переймаються у слов'янському світі, тоді як у Європі й Америці найчастіше переконані, що це виключно російський феномен. Цікаво, що навіть лексикографічні тлумачні джерела фіксують цю неоднозначність і розмитість поняття.

Так, у словнику Даля (ще навіть у третьому виданні 1905 року) інтелігенти – це "освічена, розумово розвинена частина мешканців", а в словнику Ушакова 1940 року з'являється вже й інше, доволі симптоматичне та зневажливе визначення: це "людина, соціальна поведінка якої характеризується безвіллям, ваганнями, сумнівами". Зрозуміло, що останнє формулювання яскраво засвідчує те, до якого стану довели й у який статус записали інтелігенцію в СРСР, уславлюючи натомість людину фізичної праці. Символом цього, як на мене, було розпачливе самозаперечення етнолога й сина поетів Льва Гумільова: "Я не інтелігент, у мене професія є!". Це задавнене переконання й дотепер нікуди не поділося, бо навряд чи хтось нині при повному розумі й історичній пам'яті запрагне назватися інтелігентом. Саму суть цього вдало означив сучасний російський письменник Дмітрій Биков, безперечно, враховуючи сумну радянську традицію: "Інтелектуал – це інтелігент без совісті. А інтелігент – інтелектуал без роботи".

Читайте також: Як Україні вийти на траєкторію сталого розвитку. Тези Ярослава Грицака

Попри це одночасне існування практично рівнозначних назв, завжди вигулькує низка неподоланних суперечностей: чи така вже й потрібна та інтелігенція, хто нею стає і чи можна якось без неї? І якщо ділити соціум на еліту й масу, то чи обов'язково десь виникне той прошарок розумників? Умберто Еко, наприклад, переконував, що в суспільстві є певна "функція інтелігенції", яку може виконувати будь-хто, здатний "критично виявляти те, що є посильним наближенням до уявлення про істину", та "випинати двозначності і їх висвітлювати".

У тому самому інтерв'ю Подерв'янський наголошував на такій відмінності між розумними й інтелектуалами за браком, власне, інтелігенції: "Інтелектуали – це ті, хто багато прочитав, у них хороша пам'ять і вони можуть багато п..діти про прочитане. Інтелектуал не може бути розумним, бо він не живе своїм розумом. А розумний думає сам". Насамкінець мушу таки як інтелектуал зазначити, що всі ці інтелігентні розумування й мантри – лише нова версія не надто веселої історії про клоуна в одному зі творів данського філософа К'єркеґора, який задля розваги щовечора під час виступу вибігав і галасував: "Пожежа!". Але коли пожежа насправді сталася і він вискочив зі своїм традиційним вигуком, то йому вже ніхто не повірив. Така вона, певно, роль і функція українського інтелігента: переконувати себе, що інтелігенції немає, не надто пишатися власним самовизначенням, укотре попереджаючи про реальні загрози, у які ніхто не йме віри, хоча всі й здогадуються, що цирк уже давно згорів, а клоуни, як ведеться, лишилися.

Максим НЕСТЕЛЄЄВ, "Тиждень"