Читати, писати й рахувати мене навчила моя прабабка Ксєня. Пишу її ім'я так, як я її називав. Рік її народження – 1900, рік смерті – 1999. Час її життя – ХХ сторіччя.

Вона народилась у греко-татарський родині в селищі Великий Янісоль, що зараз зветься Велика Новосілка. Лінія розмежування українських і російсько-терористичних військ трохи тепер східніше від неї. Її предки рідною мовою уважали грецьку, хоча направду вона була вже не так грецькою, як кримськотатарською, адже до того, як їх у степ переселила з Криму російська цариця Катерина, там у Криму греки сторіччями жили поруч із кримськими татарами, тож і мови їхні змішалися.

У сімнадцять років Ксєня, відчувши подих свободи, зняла зі стіни в класі в гімназії, де навчалася, портрет російського царя Миколи, останнього нащадка тої Катерини, що переселила її предків із Криму до степу. Мабуть, саме відтоді Ксєня вважала себе вільною, проживши майже все життя у величезному концтаборі на ім'я Совєтський Союз. Мені здається, що аж до смерті вона не знала чи не хотіла знати, що того Миколу, портрет якого вона колись зняла зі стіни, з його дружиною і дітьми без суду і слідства таємно розстріляли в підвалі провінційного російського містечка російські більшовики. Точніше не так... Вона водночас і знала, і не знала про це. Ксєня була комуністкою, і комуністи для неї не могли бути покидьками.

Ксєня розповідала мені, що була з бідної родини, й усе в її житті їй дала совєтська влада. Я вірив їй, але коли подорослішав, ніяк не міг второпати, як дівчинка з бідної селянської родини ще "за царя" могла потрапити в гімназію у великому місті Маріуполі. Лише згодом я зрозумів, що її родина мала багато землі, а отже, вони були багатими селянами, що могли відсилати власних дітей на навчання в місто. Ці землі були винагородою за переселення, зверхньою подачкою за втрату історичної батьківщини. Ксєня була комуністкою, тому в її історії вона все отримала від комуністичної влади. Вона не могла визнати, що та влада відібрала в неї навіть те, що дала її предкам російська цариця.

Читайте також: Крок назад і вбік: що принесла на українські землі Росія

Коли мені виповнилося 16 років і я мав отримати совєтський паспорт, Ксєня покликала мене до себе в кімнату й спитала, яку національність я збираюся вказати в тому паспорті. Мій батько грузин, тож я вважав природним указати в паспорті, що і я грузин. Але моя грецька прабабка переконувала мене вказати в паспорті, що я росіянин. Я мав таку змогу, адже мою матір, її онучку, записали росіянкою лише через те, що один з її дідів був росіянином. Я не міг второпати, чому моя прабабка гречанка так наполегливо переконує мене стати росіянином, адже її комуністична ідеологія мала би бути інтернаціональною. Вона не могла відповісти мені на це запитання так само, як не могла відповісти на запитання про те, як дівчинка з бідної селянської родини могла навчатися в гімназії. Вона не могла визнати, що в Совєтському Союзі краще бути росіянином, що ця країна так і залишилася шовіністичною і ксенофобською російською імперією. Вона не могла визнати, що майже все своє життя прожила в суцільній брехні цієї імперії, спочатку царської, а потім совєтської.

У 1920-х роках від голоду помер її батько. На початку 1930-х вона зі своїм чоловіком Миколою урятувала від голоду свою матір Лізу, встигнувши перевезти її до Харкова, де вони тоді мешкали зі своїм маленьким сином Сталіком, моїм дідом. Сталік – скорочення від Сталь. Так його назвали, бо було модно вигадувати імена, які мали би пролетарське або більшовицьке звучання. Ксєня завжди казала мені, що свого сина назвала на ім'я металу, але я майже певний, що спочатку для неї і її чоловіка було важливим і відлуння в цьому імені прізвиська монстра, яким вони захоплювалися в молодості. Але потім, коли "лінія партії" змінилася, вона старанно забула про це захоплення. Хтозна, може, якщо вона би жила у сучасній Росії, то знову б із гордістю торочила про те, що назвала свого сина на ім'я одного з найбільших покидьків в історії людства, жахливого і жалюгідного "батька народів" Сталіна.

Сталіку зараз 90 років і звуть його Станіславом. Коли він подорослішав, то сам відчув дискофмфортність цього імені, ще й через те, що родичі й друзі завжди називали його Славою. Він насмілився подати заяву і замінити ім'я вже після смерті Сталіна, хоча, мабуть, навіть тоді не був остаточно певний у безпечності цього кроку, адже російська історія це не лінія поступу, а інфернальне коло насильства. Мудра людина свідома того.

Мій дід якось переповів мені свою бесіду зі своєю бабусею Лізою у Харкові 1930-х років:

– Сталіку, не йди на вулицю.
– Чому?
– Бо тебе з'їдять.
– Не з'їдять.
– Чому?
– Бо я худий.

Читайте також: Архіви єднають: чому важливо шукати інформацію про репресованих родичів

Я, як і мій дідусь, змалку був худий. Його не з'їли тоді, тож, сподіваюся, що я убезпечений зараз, хоча з віком трохи погладшав. Мене виховала моя прабабка, яка пережила одну громадянську і дві світові війни, а до того ж два голоди. Може, саме тому мені аж дотепер дуже важко викинути їжу, навіть якщо я розумію, що вона вже не дуже свіжа. Така собі гастрономічна історична пам'ять.

У психіатрії є поняття конфабуляції. Конфабуляція – це патологічне заміщення спогадів про реальні переживання спогадами про вигадані переживання. Пам'ять Ксєні, як і багатьох совєтських людей – багатошарова конфабуляція, накладання неправди на неправду. Тож конфабуляція може бути спричинена не лише індивідуальною психічною патологією, а й соціальним викривленням історії. Ксєня навчила мене читати, писати й рахувати. Я дуже любив її, люблю аж дотепер попри ту брехню, яку вона внесла в моє життя. І я наразі не знаю, чи не містить конфабуляцій моя власна історична пам'ять. Я весь час із підозрою ставлюся до неї. Наприклад, чи була одна з тих війн, які пережила моя прабабка, направду громадянською, а чи то була війна більшовицької російської імперії за збереження контролю над власною колонією?

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"