Розумію почуття тих, хто протестує проти блокування російських сервісів. Визнаю слушність багатьох аргументів, просто вважаю, що в цій ситуації ці люди хибно розставляють пріоритети. Тільки от коли бачу, як у цьому дискурсі фігурує поняття "цензура", фейспалм дзвінко прилипає до мого обличчя.

Приплітати сюди цензуру – це те саме, що називати плагіат рейдерством. Ну, а шо, і там, і там хтось у когось щось узяв.

Читайте також: Чому російські соцмережі треба було закрити ще три роки тому

Цензура – це коли держава або організація, яка тримає певних людей під контролем (корпорація, армія тощо), перевіряє зміст їхніх висловлювань перед поширенням, забороняючи або змінюючи ті, які не відповідають її інтересам або встановленим нею правилам. Приблизно так.

Наприклад, військова цензура перечитує листи, написані солдатами, і вилучає з них місця, які можуть зрадити місце дислокації або інші потенційно цікаві ворожій розвідці дані.

Більш-менш тотальна державна цензура в українських традиційних ЗМІ існувала у першій половині 2000-х, створена на замовлення Кучми (той чувак, який зараз займається мінськими переговорами) командою Медведчука (той чувак, який зараз міняє заручників і розказує, як Україні стати федерацією). Тоді в усіх більш-менш рейтингових ЗМІ, за винятком парочки опозиційних, сиділи довірені особи влади, які узгоджували зміст публікацій із кураторами в адміністрації президента й не пускали в ефір або в друк те, що не вигідно Кучмі та його оточенню.

Читайте також: Прощення не буде: українська точка неповернення

Спробуйте співставити це з розпорядженням влади, яке забороняє провайдерам надавати безпосередній доступ до російських онлайн-ресурсів, і ви побачите стільки ж спільного, як у качкодзьоба зі степлером.