Минулого не існує. Переглядала старі фотографії, щоб видалитися самі знаєте звідки. Або не видалитися, а просто ніколи туди більше не заходити. Бо видалитися – це якесь неприємне відчуття мінімального самознищення, знищення власної пам'яті, пам'яті інших про себе, оцифрованого часу, просто мотлоху спогадів, запахів і кольорів з минулого.

Читайте також: Мій фейсбук – моя фортеця. Чи все ж маленьке ґетто?

Це безвідносно до саме цієї соцмережі, це стосувалося б кожної мережі, де наслідила. Щороку завантажую архів свого твіттера, наприклад. Для мене це дуже важливо – мати ці спогади. Це як старосвітський паперовий щоденник, який я давно більше не веду. Видалитися поки не змогла, воно відімре само, відсохне і відпаде, як ЖЖ колись (з якого я теж зберегла все потрібне).

Я думала про особливості цифрової пам'яті. Ми зберігаємо свої світлини, поки вони не втратять сенс, поки не забудуться і не зникнуть разом із носіями. Застарілі, як і сама техніка, недосконалі, але все ж такі милі серцю. Людина ніколи досі не мала стільки збережених миттєвостей свого життя. Як їх зберігати? Копіювати все, перезаписувати щоразу, все життя?

І тут я зрозуміла, що цього всього насправді не існує. Не існує мого вдоволеного фото з подарованим ананасом і того "многая літа" під офісне мохіто. Не існує всього іншого. Спогади, ці діалоги, вже майже неможливо відтворити. Якби не було цих кадрів, їх навіть частково не можна було би пригадати – пам'ять уже записала поверх них щось інше.

Є тільки теперішнє, і навіть майбутнього немає, бо воно непевне, дуже непевне. Я не знаю, як це все влаштоване, чому трапляються всі ці "За хвилину до того, як з'явишся ти, я тебе передчую". Може, є щось нелінійне у природі часу. Але зараз у нас нема цієї можливості збагнути – а є тільки фото, фото, фото. Позбутися їх – як позбутися себе. Але хто тоді я насправді, якщо мого минулого насправді не існує? Істота, що зберігає фото? Істота, що робить фото?

Читайте також: Cни нічого про нас не забувають

Сфотографувати зараз – це спосіб осягнути світ. Спосіб побачити, записати, засвоїти. Попереду – тривимірне відтворення усього життя до дрібниць? Та вже сьогодні це можливо зробити. Тільки – ніхто його не дивитиметься. А, може, хтось гляне? І ти не видаляєшся нідзвідки, щоб залишитися. Хай це видряпане "тут був я" на дереві часу, але це чомусь важливо. Хоча насправді – ні.