Один народжений вахтовим методом мешканець Сургута ділився колись зі мною своїми дитячими спогадами про канікули в бабці.

Власне, саме так уявляв він тоді Україну взагалі, бо бачив батьківщину теж вахтовим методом – лише три літні місяці. Україна – це приходиш з бабусею на базар, а там на прилавках у торговок викладені персики, абрикоси, сливи, груші. Акуратно, яблучко до яблучка, синенький до синенького, кабачок до кабачка, помідорчик до помідорчика – пірамідами. І ті піраміди Хеопса малому сургутянину вище голови, й він може дивитися на них, лише задерши голову й відвісивши щелепу. У Сургуті коли-не коли якісь кострубаті радянські яблучка завезуть. А торговки ще відріжуть ножичком скибочку дині: "Пробуй-пробуй, синочку”. Ось він, рай. Аби ще менше ос над кавуном ширяло.

Сургутянин той виріс і першим ділом по отриманню паспорта й атестата чкурнув на батьківщину предків вступати у виш, і на свою вічну мерзлоту, де з усіх радощів життя було саме морозиво й питний спирт, вже й не повернувся. А я згадую цю історію щоразу, коли в Київ приходить червень, і яке б МАФоборче лобі не окопалося в Київраді, вулиці міста наповнюються ятками зі фруктами та ягодами. Цей процес незворотній і невпинний, як льодохід на Дніпрі. Не стій на шляху у високих цін. А якщо став – відійди.

Цього року через літні снігопади ще й дозріло все практично одночасно – ось тобі черешня, а вже й вишня та абрикоси підоспіли. Ось тобі полуниці, а вже й малина й шовковиця. А ось вже й ожина. І все це просто на вулицях, без черг, купуй не хочу. Хазяйка, яка не зварила хоча б кілька баночок варення й не закрутила хоча б кілька слоїків закаток – або ні разу не тутешня, або ні разу не хазяйка. Відкриваєш вранці фейсбук, а там люди шукають банки із закрутками – все ясно: ми в Україні, в нас зараз липень, все як завжди. Споконвічні цикли великої аграрної цивілізації. Аж не віриться, що закатувати й пастеризувати нас навчили не так давно – в 20-30-ті роки 20 століття. До цього ще якось заготовлювали – квасили й сушили, мабуть. А зараз усе більше просто морозять аґрус, смородину й порічку в побутових морозилках.

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Дивлячись на все це, може скластися враження, що українці прийшли в цей рай на все готове, аж ні. Рай виникає саме там, де селяться українці. Йде за ними  по п’ятах, як гарбуз по городу, зеленіє оазами плодових дерев та виноградних альтанок у жаркому степу. Люди під Мелітополем, можливо, й мешкали довкола Кам'яної Могили з часів палеоліту, але знаменитими черешнями його засадили тільки українці вже в середині 19 століття. Ми навіть знаємо прізвище цього звитяжного садівника, який навчив співгромадян ростити культурну черешню в степу – уродженець Херсона Андрій Васильович Корвацький, у Мелітополь потрапив ледь не в заслання після студентських заворушень у Петербурзі. Зате зараз на кожній згаданій ятці в Києві на черешні пишуть – мелітопольська. Щоб не ризикувати. Всім брендам бренд. Вся черешня в нас мелітопольська, а кавуни – херсонські.

А яблука Симиренківські. А виноград Таїровський. А вулики Прокоповича. Як не дивно, ми зберегли багато прізвищ цих конструкторів нашого раю. Якщо не рахувати того, що саме наших безіменних давньоруських предків деякі історики звинувачують в тому, що вони перетворили землі центральної України по Рось і Переяслав, з лісу на лісостеп.

А дуже просто – вирощували хліб по засічній системі. Випалюючи ділянку лісу й кілька років хазяйнуючи на багатих, удобрених попелом ґрунтах, а потім переходили й випалювали нову ділянку лісу й корчували пеньки. А потім глядь – а навколо вже лісостеп, а не пуща. Й кочівники з Великого Степу сунуть хвиля за хвилею. І сховатися тепер ніде, треба воювати за свій (к)рай. Власне саме цим українці традиційно вже принаймні півтори тисячі років займаються. Посіють ярову пшеницю навесні – і воювати. Князь Ігор Святославич вразив літописців не тим, що поперся з Чернігівщини в похід на половців у Дике поле, на сучасний Донбас, а тим, що зробив це дуже рано по весні, не давши своїм піхотинцям з ополчення засіяти поля та посадити городики, чим були зайняті війська всіх інших руських князів, і саме тому половці й не чекали на його напад. І саме тому решта князів не підтримали.

А перед половцями, якщо пам’ятаєте, були печеніги. А перед печенігами, якщо пам’ятаєте – торки й чорні клобуки (вони ж каракалпаки). А перед ними авари. Але "згинули, аки обри”. А ми все ще тут, на межі Великого степу, хоча й після них було-було хвиль народів, та що там, дві світових війни чотирикратно прокотилися фронтами вперед-назад, і так аж до "ДНРівських" бурятів-"іх там нєт" включно. Моторошна таємниця українських чорноземів – три метри тих, хто прийшов сюди з мечем. І наших хлопців. І наших хлопців, завдяки яким ми вже тисячу років живемо на цьому кордоні й, усяк по-своєму, плекаємо наш маленький рай після кожної спроби його сплюндрувати, що трапляється принаймні раз на житті кожного покоління.

Читайте також: Чи з'явиться в нас свій Ілон Маск?

Насправді всі оті древні храми Софії й мазепинські барокові дзвінниці при них, підручники "Арифметика” Магницького та "Граматика” Смотрицького, всі оті "Повісті временних літ", "Літописи Самовидця" й "Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного" були створені під час війни й попри війну. І предки якось навчилися з цим сотні років жити. Схоже, мусимо й ми. Просто перестали рубити фішку й розсобачились за 70 міжвоєнних років.

Що цікаво, українці ніколи не прагнули когось завоювати й створити якусь імперію, бо це б довелося кудись переселятися. А який же українець без примусу переселиться з України? Усі наші битви відбулися на нашій землі. І навіть за розгромними перемогами над московитами, поляками чи татарами ніколи не йшла окупація вже беззахисних столиць і гарнізони у чужих містах. Що ми там забули, якщо Бог оселив нас у раю?

Втім, це дуже оманливий рай, як виноградники на попелі Везувія. Як тільки з нього з якихось причин зникають українці, як із тридцятикілометрової чорнобильської зони чи Північного Криму, він знову стає пущею й пусткою.

Люди в Європах століттями живуть у кам’яницях, побудованих ще якимось прапрадідом, і в сусідньому з ними будинку колись жив астроном Тіхо Браге або композитор Моцарт. У нас же після Батия на Майдані й Івана Кудрі на Хрещатику традиційно залишалися лише руїни. І так тисячу років "Балади про війну і відбудову". Скоріше б уже знову та відбудова, да.

Антон САНЧЕНКО, "Тиждень"