"Дєвушка, ви куда?" – "В архів". – "Прахадітє". Боюся, ми вже не розіграємо цей короткий традиційний діалог із чомусь завжди російськомовними охоронцями на вході у Софію Київську. Центральний державний архів-музей літератури й мистецтва розмістився в колишньому приміщенні бурси в глибині двору. Погодьтеся, такий будинок – вельми ласий шматок у центрі столиці, тому архів постановили виселити кудись на промзону.

Архів-музей літератури й мистецтва створили 1966-го, торік там святкували ювілей. Виявилося, що у вересні цього року в архіву збігає термін оренди приміщення, й Міністерство культури та Національний заповідник "Софія Київська" не мають наміру продовжувати угоду про оренду. Фонд держмайна запропонував архівістам вибиратися... на завод. Закинуті, розбиті приміщення, у ремонт яких треба вкласти мільйони гривень і невідомо скільки часу.

Формально всіх правил додержано. У теленовинах молода красива юристка зі щирим жалем переконує, що приміщення бурси теж не відповідає вимогам до архівних установ. Фонд держмайна ображено заявляє, що не має наміру позбавляти архів приміщення в Києві. Насправді заводські цехи, що їх запропонували для зберігання архівних фондів, – це напівруїна. А вулиця Якутська – один із варіантів переселення – має вельми промовисту назву: для дослідників Південна Борщагівка порівняно з Софією – це однаково що Якутія.

Читайте також: Зневажений фронт: хто на барикадах культурної дипломатії?

Дослідники – ось ті, про кого в цій ситуації ніхто не згадує: ні архівісти, ні журналісти, ні чиновники. Звичайно, в архіві-музеї літератури й мистецтва зберігаються тисячі унікальних речей: рукописів, картин, фотографій, книжок, газет і журналів, щоденників і альбомів, цілі кабінети письменників з усією обстановою. І дуже добре завважив В’ячеслав Брюховецький про те, що архів – це не сховище видатних речей, а місце боротьби за націю й ідентичність.

Хто за неї там бореться і в яких умовах? Можливо, документам буде цілком комфортно лежати десь у сухих провітрюваних цехах на промзоні, та чи зручно буде дослідникам туди їздити і там працювати?

В уяві пересічних громадян науковець, який працює в архіві, – це людина похилого віку, ще й дивакувата, бо хіба ж нормально цілими днями колупатися в якихось документах. Востаннє я це почула рік тому: після запису радіопередачі про поета-футуриста молода журналістка вирішила зробити мені неоковирний комплімент. Дівчина зізналася, що запрошуючи до розмови про архіви, вона чекала побачити стару, порохом притрушену людину (добре, що не сказала "божевільну").

Хотілося б одним словом розвіяти ці уявлення, а проте буду чесною: середній вік відвідувачів у читальному залі архіву-музею літератури й мистецтва, як і будь-якого архіву, значно перевищує сорок років. Нині мало хто обирає шлях науковця-гуманітаря, а коли й пише дисертацію з історії, культури чи літератури, то старається обійтися дисертаційним залом бібліотеки імені Вернадського: легше позичити кілька ідей у попередників, аніж гортати пожовклі сторінки документів.

Читайте також: Вірші єднають українців. Націю створює не борщ, а поети

Та хто хоч раз прийшов у архів – той неодмінно туди повернеться. Знаю це на прикладі людей, які переступали його поріг зовсім випадково, а виходили звідти в щирому захваті. От ці люди і є ті, хто боротиметься за націю й ідентичність. Тільки як їх привести в архів, щоб вони відкрили для себе, а потім і для всіх ці скарби? Особливо коли той архів за межами ойкумени.

Рішення перенести архів у промзону політичне, й то не тільки культурної політики стосується. Влада вкотре показує, яке місце вона відводить історії, культурі, пам’яті. Прагнення жити по-європейськи суперечить бажанню загарбувати гроші, землі, приміщення. У всіх європейських столицях у центрі міста є розкішні споруди – будівлі бібліотек і архівів, де справді зберігаються культурні скарби нації. Ніхто не зміг протидіяти забудовнику, який на шкоду Софії Київській реставрував сусідній будинок і планував там басейн у підвалі (від самого басейну, здається, таки відбилися). Зате викинути із Софії архів, цих бідних, нещасних родичів, які давно муляють око, – простіше не буває.

До речі, востаннє розмови про те, що архів виселяють, велися за часів Ющенка. Казали, що президент хоче облаштувати у Софії свою резиденцію. Тоді це виявилося чутками, може, й небезпідставними, але кого це вже обходить. Ющенко вдовольнився будинком із химерами, а архів і дослідники залишилися на своїх місцях. Янукович узагалі до архіву не сікався: його смакам відповідало Межигір’я, а не середньовічні пам’ятки. Тут так і тягне скаламбурити про зону в біографії "проффесора" і долі архіву. Чи висилати історію літератури й мистецтва в промзону – вирішить нова українська влада.

Ярина ЦИМБАЛ, "Тиждень"