Я не люблю говорити про мову в Україні. По-перше, ці дискусії в більшості випадків нав'язуються для розбрату. А по-друге, вони ні до чого зазвичай не ведуть, бо кожен лишається при своїй думці.

Але в цьому разі точно відомо, що мовна дискусія почалася через конкретний випадок, коли експерта вигнали з телеефіру за небажання говорити українською, й експерти та журналісти обговорюють її чи не вперше принципово, а не на рівні емоцій. Читані мною позиції експертів і журналістів мене не задовольнили, бо вони не добираються до суті мовної ситуації в Україні.

До того ж мене дістали проханням висловитися на цю тему.

Коли Росія почала війну проти України, то воювати стали також і мови. Я належу до партії війни в Україні, тому вважаю, що українська мова прямо й беззаперечно має воювати з російською повсюдно. Не буває ситуації, коли країни воюють, а мови – ні.

Водночас я вважаю, що на відміну від росіян-імперців, які протягували своє бачення мовного поглинання української безпринципно, підло, зверхньо і приховано, українці мають діяти принципово, благородно, на рівних і відкрито.

Просто тому, що лише моральна перевага носіїв української мови забезпечить їм перемогу в мовній війні.

Читайте також: Що плекає масові срачі на мовну тематику і як цьому зарадити

Використання безпринципної, підлої, зверхньої та прихованої позиції українцями, хай навіть вона виправдовується тим, що так діяли щодо них росіяни раніше, в жодному разі моральної переваги не надасть і російськомовних до української не наверне.

Лише моральна перевага забезпечує перемогу. Якщо справжньої моральної переваги немає, то навіть велика нібито перемога буде нетривалою, як-от у СРСР над націонал-соціалістичною Німеччиною, коли Захід виявився переможцем через років 40 по тому.

Отже, ми знову повертаємося до принципів багатомовності в Україні.

Перший принцип багатомовності – це установка на ненасильницьку українізацію, яка може бути лише поступовою, а відтак має витісняти російську протягом одного-двох поколінь в Україні.

Але повністю принцип діє лише в умовах миру. З українського боку установка ненасильницька, але раз Росія воює, то й Україна воює.

Водночас мовна війна під час збройної війни має бути не з українськими російськомовними громадянами, а зі структурам, що підтримують російську мову.

Причому в персональному плані лише ті українці, хто в реальних бойових діях чи їх структурною підтримкою опираються російській окупації, мають право на радикальну мовну позицію, бо вони її заслужили. Але не можна бути пацифістом і бажати мирної та водночас швидкої українізації.

Читайте також: Україна без українського – це Україна з російським

Другий принцип багатомовності – право російськомовних на ненасилля щодо них і на вимогу чіткої фіксації ситуацій, в яких перехід на українську мову для них є обов'язковим.

Тут я би дискусійно запропонував як обов'язкові для переходу на українську мову ситуації офіційні (де держава визначає правила), авторських програм чи проектів (де автор визначає правила), групові (де лідер визначає правила). Приватні й інші, не перелічені тут, ситуації мають бути абсолютно вільними – ні держава, ні автори, ні лідери там правила не встановлюють.

Третій принцип багатомовності (для професіоналів) – мова виступає кваліфікаційною рамкою. Якщо ти український публічний інтелектуал чи експерт, чи журналіст, чи політик, то ти маєш демонструвати володіння українською мовою в усіх її функціях.

Для публічної особи в Україні недостатньо володіти українською мовою задля того, аби розуміти співбесідників та читати новини чи навіть аналітику. Для публічної особи володіння українською мовою має бути зокрема на таких рівнях: 1) філософських розмірковувань та рефлексії (володіння філософським дискурсом і здатність до закоріненої в мову рефлексії); 2) професійної комунікації (володіння професійною лексикою); 3) швидкої чи конфліктної комунікації (де більше значить емоційність, і володіння мовою дає перевагу тому, хто впевненіше себе почуває).

Будь-який російськомовний громадянин України має право не вживати українську мову, але він тоді не може повноцінно виступати в публічних ситуаціях. Водночас позбавляти його права на таку публічну комунікацію не варто – хай комунікує, хай ганьбиться, хай переживає, хай вчиться. Якщо захоче, навчиться, і йому допоможуть. Щире бажання вчитися завжди підкупає.

Така моя позиція – принципова, благородна, збалансована і відкрита. Якщо хочете з нею сперечатися, то я приймаю лише уточнення принципів чи нові принципи, які не заперечують наведені тут.