Вчора дитина за 10 хвилин навчила мене більшому, ніж, мабуть, усе життя.

Ми були у гостях у бабусі й дідуся, і ще там були інші члени родини. Загалом 7 (без Тані). Вона всіх знала, нікого вже не соромилася, всіх бачила раніше.

Читайте також: Навіщо батьки формують у дитини психологію лузера, або Зрада понад усе

В якійсь момент Таню попросили прочитати вірша, бо вона ж так багато знає. І Таня сказала "ні". Не спрацювали вмовляння. Не спрацювали намагання взяти "на слабо" ("а Таня просто нічого не вміє й все забула!"). Не спрацювали бізнес-переговори "а ми тобі покажемо на фото цуценят, а ти розповіси".

Таня сказала "ні".

Ми прийшли додому, і вона розповіла мені вірша, який я найбільше люблю. Не для того, щоб довести. Не тому, що просили. Просто для того, щоб порадувати мене, бо вона цього хотіла.

Я була вражена. Я була у захваті! Я все життя деруся на стільчик, щоб завести якесь "буря мглою нєбо кроєт", бо ж хтось подумає, що я не знаю та не вмію! Все життя! У будь-яких ситуаціях, навіть коли не хочу (найчастіше - не хочу). А моя дитина трьох років просто сказала "ні". Вона не хотіла і вона не зробила. Їй не потрібно подобатися. Не потрібно доводити.

Читайте також: Почему мы превращаем детей в перфекционистов и как этого избежать

Чесне слово, я не вчила її цьому, бо я досі ще не вмію цього сама! А вона вміє. Вчора я вперше подумала про те, що це не я для неї приклад, або що там. Це я хочу бути такою, як вона.