Журнал Новое Время розповідає про шість знакових воєначальників сучасної України, які очолили найважливіші військові операції на Донбасі.

1. Євген Межевікін, заступник командира 1-ї окремої танкової бригади, підполковник, Герой України, 35 років

Нагороди: орден Золота Зірка, орден Богдана Хмельницького II та III ступенів, орден Народний Герой.

Євген Межевікін, танкіст з позивним Адам, бився в найгарячіших точках на сході країни - під Пісками, Авдіївкою та Донецьким аеропортом. Його машина, яку він називає "ластівкою", палила ворожу техніку і прикривала українських військових.

Але розповідає про все це він неохоче, немов про звичайну роботу. "Так ми цілими днями моталися там і тут, ходили без прикриття однією машиною. Ходили і через сепарів, і по мінних полях, і через їх пастки, - згадує він. - Пишаюся лише тим, що голови не опускали, не ховалися за спини. А під час виконання завдань не було жодної втрати ні серед моїх безпосередніх підлеглих, ні серед тих, кого прикривали".

У 2017-му кіборг Адам закінчив Національний університет оборони і пішов на підвищення - став заступником командира 1-ї бригади. Найближчим часом він знову вирушить в зону АТО.

2. Михайло Забродський, командувач високомобільних десантних військ, генерал-лейтенант, Герой України, 44 роки

Нагороди: орден Золота Зірка, орден Богдана Хмельницького III ступеня, орден Данила Галицького

"Найдовший рейд у військовій історії світу", - такими словами Філіп Карбер, американський військовий експерт, назвав те, що влітку 2014 року зробив Михайло Забродський зі своїми підлеглими на Донбасі.

Кілька сотень бійців 95-ї окремої аеромобільної бригади Забродського майже за 20 днів пройшли 470 км, в тому числі по тилах контрольованої сепаратистами території. Вони вивели з оточення 3 тис. своїх соратників і 250 одиниць бронетехніки. А крім того, знищили кілька російських артилерійських підрозділів, захопивши їх техніку і озброєння.

Читайте також: Закарпатська "Тиса" на Донеччині. ФОТО

"Поки противник з'ясовує, що у нього в тилу відбувається, ти завдаєш наступний удар. А потім - наступний, не зупиняючись на місці", - пояснює Забродський свою тактику, засновану на швидкості і скритності.

Його 95-я бригада відзначилася не тільки цим рейдом, а й взяла участь у багатьох ключових боях на сході: десантники відбивали телевежу на горі Карачун, блокували тоді ще окуповані Слов'янськ і Краматорськ, воювали біля Донецького аеропорту, брали шахту Бутівка.

Бойові успіхи десантників обернулися для їх командира стрімким підвищенням - той за два роки пройшов шлях від полковника до генерал-лейтенанта і став керувати всіма високомобільними військами.

3. Віктор Ніколюк, начальник 169-го навчального центру сухопутних військ Десна, полковник, 42 роки

Нагороди: орден Данила Галицького, орден Богдана Хмельницького III ступеня

Для ЗМІ Віктор Ніколюк, позивний Вітер, - це перш за все командир 92-ї окремої механізованої бригади, який разом з підлеглими особисто полонив двох співробітників російського ГРУ - Олександра Александрова і Євгена Єрофєєва. Обох згодом обміняли на Надію Савченко.

Для самого Ніколюка вся ця історія - лише крихітний епізод трьох років війни. Зі своєю бригадою він пройшов її з самого початку.

Все почалося ще навесні 2014-го, коли підрозділ Ніколюка, розташований в Харківській області, по кілька разів на тиждень блокували місцеві проросійські "громадяни", погрожуючи вторгненням сил північного сусіда.

Навесні цього року Ніколюк очолив головний навчальний центр сухопутних військ: ділиться бойовим досвідом, змінює підходи до підготовки особового складу. Завантажений повністю, але сумує за передовою. Бо війна, за його словами, оголює людину. "Тут [в тилу] ти можеш ходити свій хлопець, пизд**ий пацан, - каже він. - А там ти прийшов - і обісрався. Там менше місця зраді і кулуарним розмовам. Там розумієш, навіщо потрібна армія".

4. Олег Мікац, командир оперативно-тактичного угруповання Луганськ, генерал-майор, 41 рік

Нагороди: орден Богдана Хмельницького III ступеня

Олег Мікац - перший український генерал, який ніколи не служив в радянській армії. У нього за плечима - участь в миротворчих операціях і служба на чолі одного з найбільш боєздатних підрозділів ЗСУ - 93-й окремої мехбригади.

Саме з цим підрозділом Мікац, тоді ще комбриг, в 2014-2015 роках керував обороною Донецького аеропорту.

93-а бригада вирушила в Донецьку область відразу після початку АТО і брала участь в боях по всьому регіону. "Уже в травні, прямуючи на схід, ми розуміли, що Росія - агресор, - каже генерал. - Ми не зупинили її в Криму. Тому повинні були зупинити на Донбасі, щоб не довелося робити це ближче до центральних областей".

Зараз Мікац очолює угруповання українських сил на луганському напрямку. За його словами, в цілому обстановка стабільна, а за останні місяці обстріли скоротилися на 90%. І це хороший знак: стійке припинення вогню - перший крок, який дозволить політикам врегулювати ситуацію, повернути Донбас, а потім і Крим. "Військового вирішення конфлікту на сході на даний момент вже немає", - підкреслює захисник Донецького аеропорту.

5. Василь Осипчук, командир 59-ї окремої мотопіхотної бригади, полковник, 48 років

Нагороди: орден Данила Галицького, орден Богдана Хмельницького

Останні півроку 59-та бригада захищає один з найгарячіших ділянок на Донбасі - маріупольський напрямок. Незважаючи на Мінські угоди, обстріли тут - особливо в Широкино і Водяному, - не вщухають. Говорячи про це, Василь Осипчук усміхається: "Головне, що на адекватну відповідь у нас є право".

Він закінчував військове училище ще при Радянському Союзі. Як і багато представників цього покоління, після 25 років служби Осипчук вийшов у відставку. "Мені було некомфортно: армії як такої вже майже не залишилося, за посадами росли люди зі знайомствами, - згадує командир. - Щоб робити кар'єру, потрібно було вислужитися. Я цього не хотів".

Думку свою він змінив після Майдану, в якому брав активну участь. Після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі пішов добровольцем до військкомату. Там інтересу не викликав: мовляв, для полковника посад немає. Але в підсумку місце знайшлося: Осипчук очолив 10-й батальйон територіальної оборони в Житомирській області.

Батальйон довелося формувати з нуля: спочатку у нього не було нічого - ні озброєння, ні транспорту, ні кадрів. Осипчук підключив свої зв'язки, волонтерів, місцевий бізнес. Два місяці, поки формувався підрозділ, він називає тепер "вирвані роки".

Читайте також: Мы должны очнуться: угрозы со стороны России меняются, – The Times

Однак уже в середині липня 2014 року підрозділ вирушив захищати лінію розмежування з Кримом в Херсонській області. А взимку 2015-го опинився в зоні АТО. У підсумку на базі батальйону в тому ж році сформували цілу бригаду з Осипчуком на чолі.

Вона більше 20 місяців виконувала різні завдання в зоні АТО: воювала, крім іншого, під Старогнатівкою, Волновахою і Гранітним. Саме бійці Осипчука відволікали на себе сили противника, коли з оточення під Дебальцеве виходили українські з'єднання.

6. Дмитро Делятицький, командир 36-ї окремої бригади морської піхоти, полковник, 41 рік

Нагороди: орден Данила Галицького

Дмитро Делятицький виявився одним з перших представників української армії, які зіштовхнулися з російською агресією. Справа була в Криму, де він служив командиром 1-го окремого батальйону морської піхоти.

На початку березня 2014 року його військову частину заблокували російські військові, прикриваючись місцевим населенням - переважно похилого віку, жінками і дітьми. Поки офіційний Київ зберігав мовчання або віддавав суперечливі накази, кримські морпіхи 25 днів утримували оборону частини.

Після того як оборона впала, Делятицький вивів з собою на материк половину підлеглих, втративши при цьому квартиру в Феодосії і майже рідний Крим, де прослужив понад 15 років.

Опинившись на материку, кримські морпіхи майже відразу вирушили в зону АТО і провели там в цілому більше трьох років. Останні два - в складі 36-ї бригади, створеної на базі виведених з півострова підрозділів. В основному захищали лінію розмежування на маріупольському напрямі. Саме вони звільнили Широкино і Водяне, а також "потіснили" позиції противника на 5-7 км в сторону українсько-російського кордону.

"Для мене висновок однозначний: це не війна за Донбас, це війна за всю країну, - каже комбриг. - Якщо ми підемо звідти, завтра вони [вороги] опиняться в Миколаєві чи Херсоні".