Урочистості з нагоди сторіччя кримськотатарської революції на державному рівні не повинні відсунути на маргінес одне з ключових питань сьогодення: питання про борги України перед кримцями, які накопичилися за ті ж сто років. А борги у цивілізованому світі прийнято віддавати, чи не так? Тим більше, що йдеться не про борги, що вимірюються у грошовому еквіваленті (хоча є і такі), а про борги, сказати б, екзистенційного характеру, пов’язані з ключовими моментами існування й перспективами кримськотатарської нації. А разом із тим – із честю й історичною відповідальністю самих українців, пище Сергій Грабовський спеціально для "Крим.Реалії"

Нагадаю, що українська і кримськотатарська революція розпочалися навесні 1917-го ("лютнева" революція в Російській імперії насправді є "березневою" – її початком стали події в Петрограді, пов’язані зі святом 8 Березня). При цьому українська революція була від початку "вмонтована" у всеросійську (як тоді казали, "два українські полки скинули царя"), кримці ж виступили як самостійна революційна сила дещо пізніше. Це не дивно, бо українська нація в силу низки обставин випереджала кримськотатарську у своєму модерному розвитку, а на додачу була значно чисельнішою, що, зокрема, обумовлювало наявність 3,5 млн українців у війську Російської імперії. А водночас більша національна зрілість означала більшу відповідальність самої нації та її еліти.

Ці загальні міркування допоможуть нам зрозуміти, чому перший за минулі сто років борг українців перед кримцями припадає на другу половину 1917 року. Тоді вже конституювалися органи національного самоврядування – Центральна Рада та Генеральний Секретаріат в українців і Мусвиконком у кримських татар. У Сімферополі 6–7 серпня відбувся І Кримськотатарський делегатський з’їзд, на якому, зокрема, йшлося про потребу налагодити тісну взаємодію із Центральною Радою й Тимчасовим урядом. Одразу після з’їзду Мусвиконком надіслав до Києва представницьку делегацію, до складу якої входили члени керівництва Мусвиконкому Джаффер Сейдамет та Амет Озенбашли. Сейдамет згадував, що "анархія, яка оточувала нас з усіх боків, промовисто доказувала нам безпідставність наших намірів зберегти країну на договірній основі з росіянами, з російською владою. Це поставило нас перед необхідністю більш поглибленого вивчення національного руху українців".

Делегація зустрілась із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, головою Генерального Секретаріату Володимиром Винниченком і членами уряду, взяла участь у засіданнях Ради. Делегація подала Центральній Раді декілька записок. У них висловлювалося прохання підтримати прагнення кримців до створення автономії та побажання щодо приєднання Криму до України на автономних правах; ішлося і про створення кримськотатарського війська. Але в Центральній Раді тоді домінували настрої на користь "демократичної федерації" з Росією. Обговоривши пропозиції кримців щодо автономії, Генеральний Секретаріат визнав небажаним порушувати це питання перед Тимчасовим урядом до розв’язання проблеми української національно-територіальної автономії. Тож Київ де-факто дистанціювався від політичних процесів на Кримському півострові, в тому числі й на Чорноморському флоті та на його головній базі – Севастополі.

Читайте також: Чому Крим має стати національною автономією кримськотатарського народу

1917 року українці в особовому складі Чорноморського флоту становили 65%; вже восени 1917 року на всіх кораблях бригади броненосців віце-адмірала Андрія Покровського майоріли українські прапори; ряд інших адміралів і старших офіцерів щиро прагнули допомогти новопосталій Українській Народній Республіці. Так, іще один з ініціаторів українізації флоту контр-адмірал Михайло Остроградський сформував із чорноморців полк, який 9 листопада 1917 року виїхав до Києва для захисту уряду УНР. Але соціалістична Рада з величезною підозрою ставилася до "буржуїв" і "царських офіцерів". Вона не тільки не сприяла, а й заважала процесам українізації на флоті. Скажімо, скасування загальної обов’язкової військової служби звело нанівець зусилля віце-адмірала Покровського тримати "в руках" бригаду броненосців, яка до цього була єдиною боєздатною на флоті.

Та попри все на виборах до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917-го на Чорноморському флоті більшовики одержали 20,5% голосів, а українські соціалісти-революціонери – 24,5%. І це фактично без підтримки з Києва! Прикметним був і розклад при голосуванні у Сімферопольському гарнізоні: більшовики 17,1%, українські соціалісти-революціонери 14,3%, мусульмани (кримські татари) 17,1%. Та цей неабиякий військовий потенціал був Центральною Радою і її урядом не використаний; українців-військовиків більшовики майже суцільно нейтралізували, натомість прихильну до них частину матросів вони ефективно використали для розгрому сил Кримської Народної Республіки, чого не було б, якби Київ не самоусунувся від політичних процесів у Криму та на флоті. Наслідки загальновідомі…

Розпад СССР дав можливість й українцям, і кримцям продовжити на новому історичному рівні процеси націотворення. Постала незалежна Українська держава, кримські татари поверталися на Батьківщину з місць депортації. Але це повернення проходило у непростих умовах. Немалою мірою це обумовлювалося небажанням офіційного Києва ускладнювати відносини з кримськими політичними та бізнесовими угрупованнями, в більшості своїй налаштованими проросійсько-шовіністично, а іноді просто по-расистському. На додачу, деякі суперпатріоти в Києві та Львові дивилися на кримських татар з великою підозрою, мовляв, не може бути щирого взаєморозуміння між християнами та мусульманами. І, звичайно, традиційно не вистачало коштів на облаштування нормального життя населення Криму, але з якогось дива – насамперед на потреби кримськотатарського народу. Символом такої "нехватки" для мене стали покинуті недобудовані корпуси районної лікарні в Бахчисараї – історичному центрі життя кримців. А от на санаторії у Криму для депутатів і чиновників гроші завжди знаходили.

У політико-правовому плані теж були серйозні проблеми. Так і не здобувся на статус, закріплений законом, Меджліс кримськотатарського народу. Навіть найпрогресивніші уряди України чи то не знайшли часу, чи то не мали бажання підготувати та провести через парламент такі законодавчі новели, які б із формально-юридичного погляду недвозначно легітимізували би роль Меджлісу. Не був запроваджений такий квотний принцип формування Ради автономії, за якого депутати від кримців мали би блокувальний пакет (33% плюс один голос); відсутність такого пакету відкрила шлях трагічним подіям 2014 року. Нарешті, не було зафіксоване в Конституції України право кримських татар як історично державної нації на національно-територіальну автономію. І, ясна річ, не відбулася декомунізація, особливо актуальна для Криму, тож Ленін продовжував стояти на центральній площі Бахчисарая…

Усе це (і багато чого іншого, незробленого центральною владою у Криму за минулі десятиліття, а також зробленого кримінально-політичною командою Януковича за час її панування) далося взнаки у лютому-квітні 2014 року.

Читайте також: Російські окупанти посилюють репресії проти кримських татар

Голова Меджлісу Рефат Чубаров пізніше згадував, що 25 лютого того року стало відомо, що Верховна Рада автономії планує позачергову сесію, щоб ухвалити звернення до Путіна зі проханням приєднати Крим до Росії. Того дня у приймальні спікера Ради Володимира Константинова Чубаров уперше помітив незнайомців "зі специфічною виправкою". На наступний день були призначені і кримськотатарський, і проросійський мітинги. "Сталося так, що кримських татар прийшло набагато більше, ніж інших, і площа була зайнята татарами, хоча були там і українці, і росіяни, було багато українських прапорів. Це був мітинг прихильників цілісності України", ‒ розповідав голова Меджлісу. Він упевнений, що саме завдяки масовості вдалося зірвати сесію Ради Криму, призначену на 26 лютого, – не було кворуму.

І тоді РФ пішла іншим шляхом. О 4:40 ранку Чубарова розбудив телефон, йому дзвонив очільник СБУ в Криму Геннадій Калачов. "Сказав, що велика група людей із численною зброєю увійшла в приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів Криму, ‒ згадує Чубаров. – Я сказав: "Чому ти мені телефонуєш? У тебе є повноваження. Вперед". Але ані СБУ, ані інші силові структури не почали діяти. За даними Мустафи Джемілєва, урядові приміщення захопили дві групи терористів, загалом 110 осіб. 70 із них забарикадувалися в будівлі Ради, ще 40 – в уряді автономії. Сили мізерні. "Усі чекали, як поводитимуться численні підрозділи України", ‒ згадує лідер Меджлісу. Але Київ, розповідає Мустафа Джемілєв, просив не допустити кровопролиття і нічого не робив, щоб нейтралізувати терористів, що захопили урядові будівлі. У Сімферополі тоді перебував загін спецпідрозділу "Альфа", однак спецназівці, вочевидь, не мали команди діяти. Як й інші українські силові структури.

Чи існувала можливість протистояти нападникам? На той момент – існувала, і цілком реальна. Тут не місце детально описувати варіанти дій центральної влади з використанням кримських людських і технічних ресурсів, оскільки це може окошитися на цілій низці персоналій – і в Криму, і навіть у Росії. Варто лише згадати, що існував план, розроблений групою високопрофесійних генералів-силовиків, зокрема тих, хто свого часу успішно нейтралізував Мєшкова та "мєшковщину"; фактом була готовність сотень, а то й тисяч осіб у Криму зі зброєю в руках протистояти терористам. Але… Так, іноземні посли і дипломати тоді, згадує Чубаров, просили "не провокувати насилля" ‒ та хіба Україною керують із-за кордону, не має значення, якого, а не з Києва? Адже забезпечувати суверенітет і територіальну цілісність Української держави – це справа не послів, а центральної влади та силових структур.

Ось і вийшло, що історія повторилася, й офіційний Київ знову "здав без бою" Крим і кримців. Показово, що лише 12 листопада 2015 року Верховна Рада України спромоглася визнати депортацію кримських татар 1944 року геноцидом. Але досі не створена – звісно, поки триває російська окупація Криму лише на рівні Конституції, – кримськотатарська автономія. Не зроблено й низку інших кроків. Борги України перед кримцями ростуть…