Історія може видаватися досконалою зброєю, доки не б'є рикошетом. Сьогодні, через 100 років після 1917-го, це переживає Росія. Якщо враховувати перехід зі старого календаря на новий, то Лютнева революція за теперішнім стилем розпочалася 7 березня, а Жовтнева – в листопаді.

Одначе календарна плутанина практично ховається за історіографічною. Безперечно, 1917 рік важливий: міністр культури РФ Володимир Мединський назвав революцію найважливішою після воскресіння Ісуса Христа історичною подією. Планується грандіозний парад. Але що конкретно святкуватиме сучасна Росія? Падіння династії Романових? Кінець кривавої Першої світової війни? Короткий піврічний експеримент із політичною свободою за Олександра Керенського? Чи тріумф безжальних і нерозбірливих Леніна й Троцького, а відтак сім десятиліть панування комуністів?

Читайте також: Тотальне беззаконня й тероризування громадян: Росія вертається до сталінського тоталітаризму

Усі ці опції мають свої проблеми. Якщо прославляєш повалення Романових, то опосередковано визнаєш, що їхній рецепт автократії, націоналізму і православ'я був дорогою в нікуди. Царський режим завадив Росії стати сучасною, індустріалізованою державою з потужним середнім класом і незалежними інституціями. Ця історія до болю знайома багатьом сучасним росіянам, які потерпають від незмінного путінського режиму та його залізної хватки.

Із Керенським теж проблема. Його з колегами-реформаторами можна критикувати за неефективність або вважати просто призвідцями палацового заколоту. Однак якщо критикуєш їхні ідеї, то опосередковано підтримуєш їхніх опонентів.

Та особливо проблематично з відзначенням спадку більшовиків. Зовнішні спостерігачі можуть звертати увагу передусім на їхню кровожерність. А для тих, хто стоїть біля керма російської держави, важлива й решта аспектів діяльності комуністів. Економічне мислення у більшовиків було катастрофічне, а до того ж сильно орієнтоване на егалітаризм та пуританство – складно прославляти такі ідеї в країні, де при владі товстосуми, скандально відомі любов'ю до сибаритського способу життя. Комуністи переслідували Російську православну церкву, а нині вона є ідеологічним бастіоном путінського режиму. А ще вони вірили, що етнічні меншини повинні мати право спілкуватися своєю мовою (з погляду сучасної Росії така концепція дуже небезпечна).

Як варіант 1917 рік можна було б розглядати в нейтральній перспективі: як історичні перипетії, котрі варто ретельно вивчити й осмислити, не шукаючи в них приводу для героїзації чи відчуття провини. Саме так більшість європейських країн підходить до травматичних моментів своєї минувшини, скажімо, до Реформації. Головне тут не в тому, щоб знайти, хто має рацію, а хто вин­ний. Натомість у центрі уваги потреба розібратися, щó відбулось, і подбати, аби помилки не повторювалися. Але якщо кремлівські історіократи спробують застосувати такий підхід, то створять собі низку інших проблем. Коли сприймати 1917-й як предмет нейтральних досліджень, то чом би не розглянути крізь таку саму призму сталінський терор, пакт Молотова-Ріббентропа, створення радянської імперії після 1945 року або неспроможність провести десталінізацію по смерті диктатора?

Читайте також: Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

І тут виникає незручність: вервечка відповідей на ці запитання веде просто до воріт Кремля. А потім можуть постати наступні запитання: про зв'язки між радянським КГБ і сучасними російськими службами безпеки, долю резервних фондів комуністичного уряду після 1991 року, організаторів вибухів житлових будинків у 1999-му, які сталися саме в той час, коли треба було залякати населення й за лічені місяці зробити маловідомого доти Путіна найпопулярнішим політиком.

Мабуть, найпростіше рішення тут – звинуватити в усьому іноземців. "Комсомольская правда" саме опублікувала матеріал, де стверджується, що Ленін, Троцький та інші були знаряддям підступних розвідників із Німеччини й Великої Британії, які втручались у російські справи. Логіки тут немає, зате твердження перегукується з лінією пропагандистської машини Кремля, яка зображує Росію фортецею, яку взяли в облогу злісні й брехливі вороги. Хай там як, а я 7 березня вип'ю за відважного й приреченого Керенського.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"