Треба працювати (зараз буду), але не можу відірватися від того, як красномовно і полум’яно деякі люди у стрічці (а далі, певно, підуть колонки-в-"новом-времени") засуджують інших за їхні емоції. Емоції, Карле! Чи то пак за те, що вони не тримають своїх емоцій при собі, а насмілюються висловлювати на своїх сторінках у фейсбуку, на читання яких ті перші раніше підписалися.

Читайте також: Як і чому нам загрожують соціальні мережі

Християнська настанова "не судити, щоб не бути судимим" є однією з тих, якими найбільше і найцинічніше маніпулюють. Неможливо написати про жодне справжнє паскудство, щоб у коментах хтось не ляпнув "не судіть". Хоча, як на мене, йдеться лише про те, що, судячи, маємо бути готовими, що нас також судитимуть (ну, окей, судіть, що заслужив, то буду мати – нормальна реакція на це).

Судити нормально, на те в нас і є певна моральна/етична шкала, щоб її застосовувати. Судити за дії. Судити за висловлені думки/погляди, бо думки/погляди є наслідком мисленнєвого процесу. Але емоції! Як ти смів заплакати, як тобі не соромно сміятися, як нахабно з твого боку сумувати!

Читайте також: Навчитися керувати власною агресією

У таких ситуаціях хочеться бігати за людьми, хапати їх за руки і просити: будь ласка, залишайтесь собою, не замовкайте і не ховайте свою щирість у собі. Навіть якщо ця щирість не подобається людям, які підписались на оновлення вашої сторінки.