Прогрес місії Волкера-Суркова є. Насамперед він пов’язаний із активною позицією Волкера, відмінною від його попередника з адміністрації Обами, пише у своєму блозі на "Новому часі" військовий експерт Олексій Мельник. Курт Волкер має абсолютно чітке розуміння – хто і що є причинами конфлікту на сході України й чому він триває. Волкер, не вдаючись до якихось дипломатичних обмежень, відкрито висловлює свою позицію. Тому основний прогрес – це формування позиції як із російськими перемовниками, так і з міжнародними партнерами. Та це навряд чи може вплинути на перспективи реалізації миротворчої місії. 

Слід чітко розуміти, що наразі Росія не зацікавлена в урегулюванні цього конфлікту, оскільки немає впевненості в тому, що її пропозицію зі введення миротворців підтримають. На останній зустрічі Волкера-Суркова було погоджено 3 із 29 пунктів. Ми не знаємо, про що ці пункти. Та зустріч свідчить про те, що позиції сьогодні настільки не співпадають, що говорити про будь-які перспективи наразі зарано.

Читайте також: Російсько-українську війну може зупинити більший тиск США на Москву – Карпентер

Що криється за цими розбіжностями в позиціях? Мета Кремля очевидна – отримати те, чого чотири роки тому не вдалося досягти економічними, військовими та дипломатичними засобами. І зараз ставка робиться на миротворчу ініціативу. Щоб зрозуміти, в чому полягають основні кроки до досягнення російського плану, слід уважно прочитати політичну частину Мінських домовленостей. У разі повного виконання цієї частини в російській інтерпретації Росія може святкувати день перемоги над Україною.

Теоретично можливість обійти вето Росії в Раді безпеки ООН є. Та для цього важливо зробити принаймні два дуже важливі кроки. Перший – це визнати Росію країною-агресором і стороною конфлікту, а також формалізувати цей конфлікт із так званої української кризи в міждержавний українсько-російський конфлікт. Другий – досягнути політичного рішення на Генеральній асамблеї ООН, що позбавить Росію права брати участь у голосуванні. Нічого нового тут немає – така процедура прописана в статуті ООН. І такий прецедент уже був у 1950 році. Та цей статус Росії не визнаний ані на рівні українського законодавства, ані в міжнародній площині. Хоча певні кроки-напівкроки робляться. Сьогодні ситуація значно відрізняється навіть від того, що було торік.

Читайте також: Європа й російська агресія: політичних заяв і санкцій уже недостатньо

Тут іде мова про порушення Конституції України й українського законодавства на рівні президента. Потрібно було просто виконати вимоги Конституції та закону про оборону, до прикладу. Оскільки цього не було зроблено своєчасно, нині влада намагається знайти якийсь вихід із ситуації. Проект закону про деокупацію/реінтеграцію, який мали винести до Нового року, – це чергова спроба вжити якихось напівзаходів, щоб не виконувати чи уникнути відповідальності за своєчасне невиконання вимог законодавства.

На щастя для України, незалежно від дій Києва є певні кроки на міжнародній арені. Як на мене, там достатньо сильно допомагають Україні. Та без активної позиції української влади за нас нічого не зроблять. Але як би там не було, в прийнятті резолюцій на рівні міжнародних організацій все ж є заслуга наших дипломатів, парламентаріїв і, мабуть, не в останню чергу – президента.