Зарахувавши Володимира Висоцького та Віктора Цоя до мацаків "руского міра", очільник Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович збурив гостру дискусію, пише для "Тижня" Максим Віхров

Невже бард-дисидент і співець перебудови можуть бути опорами "єдиного культурного простору", який утримує українців у геополітичній орбіті Москви? Щодо Висоцького в мене жодних сумнівів немає. Я виріс на його піснях, а тому майже певен, що зараз він давав би концерти в окупованому Донецьку, розважаючи загарбників піснями про героїв-фронтовиків. Уявити Цоя, що обіймається з "Моторолою", важко, але траєкторії людських доль бувають непередбачуваними. Хто міг уявити, що борець із ГУЛАГом Солженіцин під кінець життя заспіває осанну неосталіністові Путіну? Втім, річ тут не в поглядах конкретних особистостей. Між Кобзоном і Макаревичем ідеологічна прірва: перший не вилазить із ОРДО, а другий демонстративно виступав у звільненому Слов’янську. Один підтримує путінський режим, інший в опозиції.

Читайте також: Цой і Висоцький – зворотний бік совка

Але на макрорівні Кобзон і Макаревич виконують одну роботу: працюють на збереження російсько-українського "єдиного культурного простору". А отже, об’єктивно сприяють збереженню нашого колоніально-метропольного "братства", бо іншої парадигми взаємодії з Україною не знають ані московські ватники, ані московські ліберали. Причому умовний Макаревич є небезпечнішим, бо представляє привабливіший варіант Росії – без брутального мілітаризму, казенного православ’я та мистецького кітчу. Недивно, що серед української інтелігенції і досі циркулює ідея, нібито "дружба" з Росією можлива, тільки не з теперішньою, путінською, а з іншою – ліберальною, співцями якої будуть не кобзони з газмановими, а Макаревичі зі Гребенщиковими. І плодами цієї ілюзії в Москві колись неодмінно спробують скористатися.

То що з цим усім робити? Тут мені пригадується власна історія. Аж до кінця підліткового віку я ріс на піснях Цоя, Шевчука, Лєтова, Висоцького та багатьох інших, але переважно російських співаків. Чимало українців розпрощалися з російською музикою через Крим і Донбас, але в мене все сталося набагато раніше й не так драматично. Просто певної миті я став відкривати для себе світ іншої музики: європейської, американської, української. Таке-сяке знання англійської та доступ до інтернету виконали свою справу, і дуже скоро мої плейлисти оновилися самі собою.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Бо виявилося, що хвалені "глибокі тексти російського року" часто не дотягують навіть до рівня американської попси. Що в музичному сенсі деякі кумири мого дитинства є в кращому разі епігонами, а в гіршому – просто нездарами. Так само було і з літературою. Підлітком я зачитувався книгами братів Стругацьких, але варто було відкрити для себе західну фантастику, як їхній блиск потьмянів. Особливо приголомшливою стала подорож у світ сучасної української музики – здійснити її в Луганську на початку 2000-х було не так просто. "Кому Вниз", "Плач Єремії", "Брати Гадюкіни" – то був, як тепер кажуть, розрив шаблонів. Це не значить, що я зненавидів російський рок. Просто виявилося, що він таки справді російський – чужий, у повному сенсі слова "іноземний". Отак, узувшись у новенькі гайтекові кросівки, розумієш, наскільки незручні твої старі шкарбуни.

Щойно я вислизнув із культурного гето власної обмеженості, рок-н-рольні мацаки "руского міра" розтислися самі собою, бо колишні кумири втратили авторитет, а отже, потенційну здатність впливати на мене. Пригадуючи все це, я раптом зрозумів головний секрет "руского міра": його культурна вітрина здатна приваблювати лише тих, хто не може або не хоче бачити інших вітрин. Впіймайте та продіагностуйте будь-якого українського адепта "великої російської культури" (чи то пак "російської цивілізації"). Найімовірніше виявиться, що бідолаха відгородився від усіх інших культур: від західної – ворожістю до "піндосів" і "гейропейців", а від української – стіною жлобської зверхності й упереджень. Лише в цій штучно створеній темряві російська культура може мати такий надзвичайний блиск. На щастя, зараз усе йде належним чином: російська культура втратила статус "общєпонятной", і суспільство шукає інших книжок, фільмів, пісень. Написи "Цой жив", наквецяні на стінах у 1990-х, стираються, бо поновлювати їх уже нікому, а отже, шагренева шкіра "єдиного культурного простору" зменшується. І коли процес добіжить кінця, вітрина "руского міра" вже нікого не загіпнотизує, навіть якщо звідти приберуть усіх кобзонів і залишать самих співців свободи та демократії.