Людина має право бути пацифістом і не брати зброї до рук. Коли настає війна, вона може стати санітаром, допомагати сиротам і вдовам, молитись, урешті. Вона може закликати навіть припинити братовбивчу війну, якщо йдеться про громадянський конфлікт. То її особиста справа. Але закликати воїнів покинути окопи, які зупиняють зовнішнього агресора і йти додому – це вже злочин, за який суворо карають.

Читайте також: Чому я пишаюсь українською мовою

На днях одна пані, яка «не може бачити», як вмирають на фронті молоді і вродливі, закликала їх скласти зброю, тобто дезертирувати. Не вона перша і не вона остання. Їхні аргументи:

а) то не наша війна, а розбірки між олігархами;
б) краще мир на будь-яких умовах, ніж війна;
в) ми – братні народи, нам нема чого ділити.

В дискусії брали участь переважно жінки, бо чоловіка одразу б спитали: «а ти чого не на фронті?». Я не вважаю цієї жінки та інших мироносців обох статей агентами Кремля, вони просто релікт плюгавого совка, який імітував боротьбу за мир, а насправді розпалював усюди ворожнечу. Тому цю російсько-українську війну вони розглядають як братовбивчий конфлікт і героїзм Червоної армії для них важливіший, ніж подвиги Січових Стрільців чи УПА.

Читайте також: Чому українські нацменшини не поспішають стати українцями?

Тому вони приймуть окупацію як справедливе відновлення СРСР. А вся ця емпатія від лукавого. Надійно сховавши чоловіків і синів від мобілізації, вони стоятимуть на колінах перед похоронними кортежами юних і вродливих без найменшого докору сумління. Оця фальш – найстрашніша. І я вірю, що за неї вони відповідатимуть перед Господом по всій справедливості.

Сучасні війни втратили той пафосний флер, що був раніше. Їх не оголошують, не попереджають про атаки, використовують найманців і теракти. Але мета та сама – знищити якомога більше мирного населення, промислову інфраструктуру, і влаштувати терор на окупованих землях.