– Петрівно, що там у тебе з пенсією?

– Та, нічого хорошого. Що там тих грошей. Чекають, щоб я здохла.

– Не дождуться. На зло тим крисам довго жити будемо.

І дві жінки середніх літ залились сміхом. Здається, чого б радіти в цій ситуації? Однак саме гумор – найкраще безкоштовне знеболювальне від української дійсності.

Читайте також: Негативные переживания: бороться или принять?

Я постійно бачу сумних людей. Вони – скрізь. В магазинах, поліклініках, аптеках. У кожного свій біль. І, здається, ці люди перестали взагалі посміхатись.

Нещодавно я заходила до церкви з дитиною. Там був безпритульний.

«Ну, думаю, знову неприємні враження. Та і запах. Алкоголік, мабуть», - відразу промайнуло в голові.

А цей дядько усміхнувся нам та розказав невелику веселу історію.

Потім вийшов на вулицю, щоб з'їсти бутерброд з варенням та випити чай з лимоном, що йому дали в церкві. При цьому він ніс цей бутерброд з таким задоволенням, ніби це була тигрові креветки.

І от, саме цей безпритульний виявився найвеселішою людиною, яку я зустріла останніми тижнями.

І я, зрештою, задумалась над тим, що і сама мало сміюсь. Це ніби якось непристойно. Ніби якийсь злочин.

«В країні війна – а ти «ги-ги. Ціни ростуть, де там сміятись», – ніби якийсь внутрішній цензор рухає твоїми емоціями.

І ти стаєш черствим та сконцентрованим на негативі, у кожній дії влади бачиш брехню, а кожне подорожчання яєць сприймаєш як персональний виклик.

Читайте також: ТОП-8 ядовитых особенностей общения украинцев

І так жити можна завжди. Бо, відверто говорячи, реформи рухаються у нас мляво, економіка, як старий дід, куняє собі в кутику, а зарплати тупцяють на місці.

І щоб вижити у цьому всьому, потрібно хоч трохи радості. Хоч трохи сміху. І це – не пусті слова, а життєва необхідність для кожного з нас.