Мій улюблений парадокс людської історії полягає в тому, що люди завжди роблять щось спочатку. Є культурна пам'ять, є освіта, є досвід інших, сотень поколінь до нас – але ми все одно робимо все спочатку. Ніби ніякої культурної пам'яті не існує, ніби ми перші на цій планеті Земля-Х.

Ти можеш прочитати купу книжок про те, як бути щасливим і як не бути нещасним, але все одно в певні моменти свого життя будеш нещасним, і жодна книжка тобі не допоможе – бо якщо ти не відчув себе нещасним, твій досвід надто сонячний, а отже нудний. І тому ти маєш відчути все спочатку.

Читайте також: Як взуття: добра метафора культури

Ти можеш бути як завгодно "просунутим" у темі кохання й сексу ледь не з раннього шкільного віку, але все одно, коли це буде вперше, буде страх і тремтіння, відчуття космосу, раю і пекла, буде тіло, що тебе не слухається, і фрази, які вилітають самі собою.

Ти можеш прочитати мудрі філософські книжки про те, як опановувати свої "афекти", як їх перемагати в нерівному бою, аж раптом після чергової дурості (хорошої чи поганої) ти усвідомиш, з яким розгромним рахунком твої афекти обіграли тебе, на твоєму полі.

Читайте також: Краса під загрозою: потворний світ не менш жахливий, ніж світ несправедливий

Я завжди скептично ставився до думки, що історія може навчити нас не робити помилок, які зробили ті, хто був тут до нас. На чужих помилках взагалі ніхто ніколи не вчиться, вчаться тільки на своїх. Життя, зрештою, дається нам не тільки для того, щоб ми щось продовжували – але й для того, щоб ми щось робили спочатку. Знову і знову.

Історія, отже, потрібна не так для навчання – як для погляду на себе в (трохи викривлене) дзеркало. Для розмови з тими, хто відчув те саме, що й ти. Хто зробив ті самі дурниці. Хто відкрив для себе ті самі істини. Або інші дурниці і інші істини.

Історія – це просто ще один спосіб обмінюватися досвідом.