Ми починали о третій ранку. 159 азовців у штурмовій групі, частини НГ і "Дніпро-1" в очепленні, придана "зушка" на "шишизі" 72-ї бригади, з шикарним, хоча й занадто веселим екіпажем.

Хлопці поспали години чотири, мені не вдалося – всю ніч переконували генералів у тому, що штурм можливий. Переконали.

Найдивніший – перехід. Темрява, суворі обличчя, тиша. Ніхто не хоче порушувати цієї священної тиші й темряви. Здається, вони захищають людей, роблять їх невразливими. Радіообмін мінімальний, бійці в кузовах камазів і пікапів говорять пошепки або мовчать. Так само безшумно висаджуються з бортів, розгортаються в порядки.

Читайте також: Битва за Маріуполь – форпост української незалежності

І от перехід. Із першими променями сонця суворі обличчя виявляються майже дитячими. Перший постріл, за ним – вибух. Тишу розірвало разом із темрявою. Пекельна канонада, команди й мат. Тут головне не збавляти темп, подавити ворога, приголомшити, розчавити! Більше вогню, більше команд, більше мату! Забава почалася, звільнення почалося!

Коротше кажучи, звільнили ми тоді Маріуполь.

А я яскраво так, ніби минуло чотири години, а не чотири роки, запам'ятав своїх братів у той день. Запам'ятав не тими, кого вони вдавали в простому житті: не студентами, спортсменами, юристами, сидільцями, школярами чи менеджерами із продажу. А тими, ким вони були насправді: героями античного епосу, що пливуть на кораблях до Трої, чи героями козацьких дум, які на чайках через буремне Чорне море рвуться до Стамбула.

Читайте також: Мертве море: Маріуполь перетворюється на місто в собі

Пам'ятаю добре кожного з них: "Легіонера", пораненого в перші секунди бою, його чотового "Вітальоса", по обличчю якого було зрозуміло, що краще поранили б його; "Палія" в єдиному важкому бронежилеті за "утьосом", у кузові саморобного гантрака, який ми назвали "Пряником", "Малюка" – зовсім підсліпуватого, але його пообіцяли взяти в бій, якщо він із робочими за два дні доробить "Пряника". І от "Малюк" уже другий номер "Палія". Пам'ятаю пораненого "Хорса", дикі очі та прохання не відправляти в лікарню до кінця бою. Пам'ятаю "Бендера" із гранатометом, який і по тому, як пішов із "Азова", ще десятки разів ходив за лінію, брав росіян у полон, а зараз сидить у Сумах – непорозуміння. Колю "Ядра" і його акробатичні трюки, того "Ядра", який загине разом із розвідгрупою під Новоазовськом. "Байду", що носився прострілюваною Грецькою з коробами пк для "Іспанця". Пам'ятаю "Бубу", Рому "Сатану", "Боцмана" і спокій "Душмана" (бій – єдине місце, де ця людина буває спокійною). Вони вели основну штурмову групу. Кулеметників "Бормана" й "Менеджера" в синій мастерці. Пам'ятаю запал першого і холоднокровність другого. "Пушкіна" – хорошого дядька, бізнесмена з Бердянська. Знаючи, що нам не вистачає водіїв, він сів за кермо автобуса й повіз першу штурмову групу. Навіть Корчинського, який витягав "Легіонера" – пам'ятаю.

Пам'ятаю всіх до одного. І якщо кого не згадав – це тому, що текст і так нечитабельний вийшов. Вибачте, брати.

Дух літа 2014-го відкрив нам очі на те, хто ми є. У ті скажені дні в нас не було професії, соціального статусу, партійної приналежності й будь-яких інших умовностей. Ми були тими, ким народилися – українцями. І це внутрішнє відчуття єдності робило нас непереможними, відчуття, що немає нічого ціннішого, ніж Батьківщина.

Поки цей переможний дух 2014-го існує – Україна стоятиме, коли ним проникнеться вся Нація – Україна стане Великою!

Зі святом звільнення Маріуполя, Українці!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram