MENU

"Новий курс". Від Рузвельта до Тимошенко

3653 0

В умовах всеосяжного  колапсу, у якому перебуває Україна  у теперішню, найдраматичнішу миттєвість її історії, пошук "Нового курсу", як світла в кінці тунелю, як рятівної  поведінки нації і її проводу, звучить архиактуально. Хоча, здавалося б, алгоритм, "так жити не можна і треба жити по-новому" виявився фатальною фікцією, яка за останні криваві роки поставила ослаблену державу на грань існування.

Новий курс – це розворот на 180 градусів на краю прірви, новий курс – це спроба реанімації в умовах майже клінічної смерті.

Лідер опозиції і фаворит президентських виборів, які мчать уже повним ходом, Юлія Тимошенко використала саме це словосполучення, позначаючи вектор, який може відвернути від трагедії втрати держави уже у найближчій, кількарічній  перспективі.

Тимошенко, виголосивши свою візію, послалася на прецедент під однойменною назвою – “Новий курс”  як порятунок нації в історії США.

Йдеться про найгострішу в американській історії кризу 30-х років минулого століття, до якої апелює  український політик.

І порятунок тодішній американський – персоналізований. Ім‘я рятівника – Франклін Делано Рузвельт.

“Новий курс” у США – це стратегія найсильнішого президента в історії наймогутнішої на планеті держави, який правив цією державою і врятував її у найважчий для неї час.

Не буду вдаватися цього разу до аналізу “нового курсу” по-українському – за Тимошенко.

Не зайвим буде все ж нагадати про “новий курс” по- американському – за Рузвельтом.

 НАРОД

"Пошуки (роботи) продовжуються, одяг перетворюється у лахміття, взуття розповзається. Газета під сорочкою рятує від морозу, вата у шкарпетках пом'якшує ходьбу вулицями, ряднина, намотана на ступні, полегшує довгі години стояння біля фабричних воріт.

А тим часом заощадження сім'ї тануть. Батько розгубив свій оптимізм, він багато годин проводить удома. Роздратований до краю. Почуває себе винуватим…

М'ясо щезає зі столу, сироватка замінює масло, батько виходить на вулицю все рідше і рідше, він страшенно лютий… Тіні згущаються у темних холодних кімнатках, батько злий, якийсь безпощадний, сповнений сорому. Висохлі діти все частіше хворіють, а мати – тихо проливає сльози в подушку ночами".

Можливо, ці рядки виведені українським письменником, який відображає теперішню дійсність тарифного геноциду в Україні?  Ні, наведені вище гнітючі та приголомшливі рядки належать перу відомого історика А.Шлезінгера, написані у 1930 році.

Варто нагадати про глобальний контекст, у якому Рузвельт прийшов в американську політику. На стику міжвоєнних десятиліть, вулканізація суспільного життя на планеті досягла апогею. У круговерть потрясінь та катаклізмів було втягнуто сотні мільйонів з усіх материків. Людство, яке тоді, як і нині,  на крилах науково-технічного прориву тільки починало мислити себе єдиним та цілісним, одразу ж відчуло холодний подих безвиході, безпрецедентну паніку очікування кінця…

У такий конвульсивний момент цивілізація розродилася фашизмом і більшовизмом, рецидиви яких й нині потрясають Європу та окуповану Україну. Тоді ці суспільно-політичні мутанти виповзли із безневинного лона прогресуючої цивілізації цілком природним способом – внаслідок демократичної, антимонархічної революції в Росії та ще простіше – внаслідок демократичних виборів у Німеччині.

Читайте також: Тимошенко: Місце України – в об’єднаній Європі

І все ж історія розробляла третій, цілком відмінний від російського та німецького, сюжет на такому ж вибухонебезпечному соціальному матеріалі.

Окрім Москви та Берліна, був ще Вашингтон. Наважуся припустити, що масштаби впливу на долю людства, звичайно, зловіщих Сталіна та Гітлера, виглядають меншими, ніж реальна дія на хід історії Рузвельта, тим паче, що ця дія благотворна.

Американський президент зумів провести свою націю між червоною Харибдою та коричневою Сціллою, і такий його історичний приклад для нас нині винятково актуальний.

Адже тоді, на берегах Потомаку, було не менше сприятливих умов для здійснення комуністичної революції, ніж на берегах Неви у 17-му.

"Як відповідальні інтелектуальні діячі, ми заявляємо, що стоїмо на стороні відверто революційної, комуністичної партії… Капіталізм – руйнівник культури, а комунізм прагне врятувати цивілізацію та її культурну спадщину від безодні, у яку її кидає світова криза", – ні, це не цитати з промови Петра Симоненка, який канув у лету в Україні, а витяги із Маніфесту діячів культури США у 1932-му, під яким стоять підписи людей із світовими іменами – Колдуелла, Андерсона та багатьох інших, навіть самого апологета капіталізму  Теодора Драйзера, котрого під час його візиту в СРСР ідейно роззброїв Бухарін.

От які ідеї владарювали над умами та серцями у тодішній  американській пресі. Чи не нагадує це нинішню сліпоту Європи, яка у цю мить втішається на російських стадіонах? "Радянський Союз є моральною вершиною світу, де ніколи не гасне світло", – стверджує публіцист Е. Нільсон. "У них прекрасні ідеї! Подумайте, у їхній країні кожен має роботу", – повторює високоавторитетний історик. "Капіталізм – перед судом, і від вироку суду залежить уся земна цивілізація", – вигукує декан факультету бізнесу Гарвардського університету. "Я сам став рожевим", – щиро зізнається губернатор штату Міссісіпі. "Скажіть їм там, у столиці, що Олсон більше не бере в національну гвардію нікого, хто не червоний. Міннесота – лівий штат", – грізно заявляє губернатор Ф.Олсон. "У наші дні всі дороги ведуть у Москву!" – вигукує на мітингу у Сан-Франциско полум'яний трибун Стеффенс, аналог сучасної парижанки Ле Пен.

Читайте також: Сьогоднішній виступ Тимошенко – це фронтальна атака на усі стереотипи, – блогер

Аби не втомлювати Вас, читачу, з протилежного, не менш численного табору, наведу бодай одну цитату: "Я не так часто заздрю іншим країнам і їх способу мислення, але я кажу: якщо нашій державі коли-небудь потрібен буде Муссоліні, то такий час прийшов", – від імені своїх однодумців у стінах парламенту декларує сенатор Д.Рід.

Отже, Америка приготувалася в очікуванні приходу свого доморощеного дуче, фюрера чи просто вождя пролетаріату.

Дорогу їм затьмарила потужна постать Франкліна Делано Рузвельта…

ОЛІГАРХИ

У 32-му році образ Леніна був для Америки не менш звичним, ніж нині, скажімо, для Черкаської області передмайданного періоду, у якій ще збереглося, як кажуть, до 200 пам'ятників  вождю. Тоді американські робітники вийшли 7 березня на демонстрацію до воріт Форда під російські революційні марші, з багряним кумачем та портретами Володимира Ілліча у руках.

Омосковлених демонстрантів просто взяли і розстріляли.

У тому самому 33-му, коли Гітлер на крилах демократії прийшов до влади, Рузвельт під проливним березневим дощем приймав президентську присягу на вулиці біля Капітолію у присутності 100 тисяч безробітного, "червоного" люду.

Одну руку він тримав на Біблії, а другою у будь-яку мить був готовий віддати команду кулеметникам, котрі у повній бойовій готовності причаїлися за парканом Білого Дому. За два тижні до цього в Майямі у новообраного Президента стріляв безробітний Джузеппе Зангара, але смертельний постріл влучив у чиказького мера Чермака.

Франклін Делано Рузвельт (у пресі його було прийнято називати ФДР), дивлячись із президентських вікон на зголоднілі натовпи, які часом збирали до 500 тисяч осіб,  реагував зовсім інакше: "Нема сумніву…, що комуністичні ідеї наберуть сили по всій країні, якщо ми не зуміємо підтримати старі ідеали та первинні цілі демократії. Я знаю, що ви погодитеся зі мною у тому, що у США перед нами стоїть не лише небезпека комунізму, але й однакова небезпека концентрації всієї економічної і політичної влади у руках тих, кого древні греки називали "олігархією".

Яке до болю знайоме дежавю: двоголовий ворог – зовнішня загроза і олігархія як ракова пухлина, що нещадно з‘їдає тіло у дух нації.

Читайте також: Нынешним не удастся откупиться от ЮВТ, она настроена всерьез — впечатление эксперта с Форума "Новый Курс Украины"

Зі всією відвертістю ФДР випалив просто в очі тим “золотим тільцям”, котрі фінансували його виборчі кампанії і з яких сам походив: "Є усі підстави спитати – чи не знаходимося ми перед небезпекою повернення до часів троглодитів виникнення нової феодальної системи, створення такого високоцентралізованого контролю з боку товстосумів, що нам потрібно буде приймати нову декларацію про незалежність".

Рятувати державну незалежність від олігархів – правда, яка цікава і актуальна нині в Україні постановка питання? От яка була квіт-есенція “Нового курсу” за Рузвельтом майже 100 років тому у тих самих США, які нині намагаються підставляти нам плече у такій же звитязі із головним внутрішнім ворогом.

Нарікати на народ, який з розпачу кинувся у червоні обійми – чи то треба великого розуму? Рузвельт дошукувався коріння: "Попросту, ми неухильно йдемо до економічної олігархії, якщо вона не існує уже сьогодні".

Досить несподівані ремінісценції на тлі мітингуючих мас із портретами Леніна у руках. Але це вищий пілотаж політики – за наслідками бачити причину.

Звичайно, його антиолігархічні заяви не могли не викликати бурю у рідному ліберальному середовищі, яке фінансувало його, начебто, для захисту капіталу від червоної загрози. ФДР змушений терпеливо тлумачити: "Ми зовсім не прагнемо знищити ділове честолюбство або розділити наші багатства на рівні частини. Ми продовжуємо визнавати здатність одних заробляти більше, ніж інші. Але ми стверджуємо, що бажання індивідуума мати гідне забезпечення, належний відпочинок, пристойний рівень життя належить поставити вище, ніж пристрасть до більшого багатства і більшої влади".

Це була ідеологічна революція, що називається, якнайкрутіший "новий курс": не по-американськи – "Виживай, як можеш", а мало не за Марксом – "Держава має дати людям соціальний захист".

Апологети олігархії в Україні, який чомусь ототожнюється із вільним ринком та лібералізмом, назвали би Рузвельта популістом, як вони це роблять із Тимошенко.

Для отих півтора мільйона, які в один прекрасний день вилилися на вулиці Нью-Йорка під лозунгами компартії, він був банальним буржуєм, але самі буржуї на захист від "почервонілого" з його соціальною демагогією Рузвельта створили Лігу американської свободи, яка звила собі гніздо не деінде, а у рідній Демократичній партії.

85 відсотків газет, які були у власності, як називав їх Президент, "жирних котів", спрямували на нього шквал наклепів, розвінчувань, несамовитого морального терору. (Чи не їхні спадкоємці влаштували нині Тимошенко медійну блокаду).

Лідер республіканської більшості у Конгресі Б.Снелл апелював до усієї нації: "Ціль Адміністрації Рузвельта – не зцілення наших економічних ран, а знищення нашої економічної системи… в інтересах запровадження русифікованої форми правління".

Чи не нагадувало це грізний окрик Ющенка на адресу Тимошенко у прямому ефірі кількарічної давності, що, мовляв, поки він президент, слово "націоналізація" не сміє ніхто вимовляти! Хоча нічим іншим, як механізмами націоналізації, тобто впорядкування відносин власності через державні фінансові ін’єкції намагаються сьогодні країни "великої 20-ки" виходити із кризи.

І йде це ще від мудрості  Рузвельта, який в умовах несамовитого шельмування твердо стояв на своєму:

 "Люди у злиднях – не вільні!"

Саме ця заповідь праведного суспільного договору має висіти в офісі кожного українського держслужбовця від президента до голови сільради, має висіти на усіх бігбордах, на яких невдовзі появляться криві пики олігархічних холуїв, які рояться під куполом псевдо парламентаризму біля корумпованого корита, блискуче описаного одним з них, що перебуває у вигнанні.

І коли уже геть дорікали йому справа жреці догматичного лібералізму, ФДР відповідав їм категорично, та ще й фігурально: "Капіталістичну систему можна більш ефективно знищити, доручивши її захист багачам, ніж імпортом мільйонів "червоних" із Москви для штурму її".

Чому я так детально цитую американського президента, та ще 60-річної давності? Та тому, що сказане про Америку колишню, один до одного, характеризує Україну теперішню. Чого лише вартий останній блискуче сформульований діагноз суспільства. В обійми екстремістам зголоднілий люд штовхають капіталісти, ті самі, за Рузвельтом і сучасною політ-економічною термінологією, – олігархи.

ФДР повинен був мати ідеологічну дубельтівку – аби відстрілюватися зліва і справа. У гніві він кидав обіруч нищівні фрази на кшталт, "Чума на обидва ваші доми!"

Що робив Рузвельт у кризовій трясовині, куди саме було спрямоване вістря багнету  того самого його "нового курсу"?

ПРОГРАМА

Тоді, під час інавгураційної промови у 33-му, тримаючи одну руку на Біблії, а другу – на командній кнопці, ФДР не пустив у хід кулемети. 100-тисячна знавісніла маса не пішла стіною на новообраного президента. Зрештою, не для того вона прийшла під Капітолій. Вона прийшла для того, аби почути те, що він скаже. Аби знати, що він збирається робити.

Рузвельт сформулював своє кредо: "…Єдине, чого нам варто боятися, – самого страху, бездумного, безликого, неоправданого жаху, який паралізує необхідні зусилля, щоб перетворити відступ у наступ…

Без дисципліни неможливий прогрес, і жодне керівництво не може бути ефективним… Народ просив мене ввести дисципліну… Народ зробив мене інструментом своєї волі. Я приймаю його як дар і смиренно прошу Божого благословення".

Наведена формула – ніщо інше, як формула авторитаризму? Як пощастило у цю доленосну мить американцям, що жоден пройдисвіт-радник не підсунув президенту паралізуючу пілюлю про “громадянське суспільство”, з яким треба безупину радитись, про "общественность", яка має правити державою – за Леніним будучи кухаркою, осучасненою високим нинішнім титулом грантоїдки.

Народ дав владу, і цього досить, якщо правитель – мудрий і чесний!

 Як усе просто, але нездійсненно для народу українського, який обирає з точністю до навпаки – дурнів і хапуг.

Тоді у США президент як дисциплінарний інструмент волі народу йому, народові, підходив. Під час інавгурації не свистіли і не буянили, але й не плескали у долоні – слухали і думали, мовчали і чекали.

Тоді народ чекав опісля слів єдиного – діла.  Діла, а не засідань, погоджень та узгоджень із експертами, крикунами, вуличними аматорами, пройдисвітами від науки. ФДР грає ва-банк: у кризовій ямі, далеко глибшій, ніж наша нинішня – він оголошує програму "100 днів" і бере зобов'язання зрушити ситуацію з мертвої точки.

100 днів? Та в Україні це може бути тривалість перерви у засіданні парламенту, 100 днів в Україні — це час творення громадських рад  при державних інститутах із числа профанів та аматорів.

А тут за новим курсом Рузвельта  – тривалість процесу порятунку держави!

Рузвельт водночас викидає за борт парашут і у випадку невдачі виносить сам собі й усій державі вирок: "Якщо я виявлюся неспроможним, поганим президентом, я буду останнім президентом".

Забігаючи наперед, насмілюся скромно стверджувати, що нічого епохального чи геніального у тому, що робив Рузвельт, – немає. Уся геніальність полягає у тому, що він не лише говорив, а справді й робив.

Депозити

Хіба велика новина, приміром, для нас, що капітал вивозять за кордон? В Америці було тоді точно так само. Рузвельт міг би, так як ми це робимо роками, читати мораль, що інвестувати чужі народи дуже негарно. Він не мав часу на вмовляння – 100 днів! Під загрозою жорстокої кримінальної відповідальності.

Долари тоді були у ролі наших гривень, а нинішніми доларами була найтвердіша валюта – золото. Так от, була введена заборона на цю тверду валюту – в обігу мають бути тільки паперові знаки. Порушення – 10 років ув'язнення.

Заспівайте Рузвельту анафему ви, доморощені українські чистоплюї-демократи!

У зв'язку із демонетизацією економіки, тобто спустошенням спочатку господарки, а потім самої  банківської системи, у 33-му враз збанкрутувало п'ять тисяч банків.

Боже, невже це про Америку? Зараз в Україні – якесь абсолютне, а то же й гірше фінансове провалля із злодійським курсом як інструментом тотального пограбування, коли реальна вартість гривні за оцінками Тимошенко – не 26 за долар, а 8,9.

У нас разом із омертвленням банків вкрали сотні мільярдів депозитів. В Америці було трохи легше – народ, як міг, хапав свої вклади і ніс у панчоху. Фінансова система миттєво перетворилась у прах, а економіка – у стані тотального паралічу.

Президент, над яким тьохкає 100-денний лічильник, видав указ: тримати готівкові гроші вдома – категорично заборонено. За порушення – тюремне ув'язнення. Несіть гроші назад у банки – ви мусите мене слухати, раз ви мене обрали і вірите, що я вас і нашу державу врятую…

Було дано команду: про усіх тих, котрі забрали свої вклади і тримають у подушках, – імена друкувати у пресі та іменувати злочинцями.

Невже понесли назад? Понесли!

Як так? Немислимо! Анбелівебел!

А дуже просто і поки що абсолютно непосильно для українських кормчих.

Американські громадяни повірили своєму Президенту!

От, виявляється, яка проста формула виходу із кризи – повірити владі.

У нас гроші у банки не понесуть. Не вірять! Ющенко, Янукович. Порошенко – не Рузвельт, хай вибачить мене Франклін Делано, що згадав його поруч.

От вам перший урок від Рузвельта. Із кризи не може вивести державу президент, якому не вірять громадяни. "Тих, яким не вірять, – гоніть у шию", – сказав би Рузвельт із трибуни Верховної Ради. Яка прикінцева мораль? Проста, як двері, –  президентські і парламентські вибори, що розгоряються, мають дати верховну владу таку, яка піддається довірі народу.

 От вам головний і найперший  крок на шляху "нового курсу".

Без нього уся ота нинішня пігмейська шарпанина фракцій, партій, кланів, вождів і вожденят – мишача метушня приречених. 

Бо американський Президент відповів на довір'я твердим словом – створив державну страхову компанію і відповідальність за відшкодування особистих вкладів громадян у випадку банкрутства банків взяв особисто на себе!

Податки

Далі Рузвельт виголосив глибоку політ-економічну тезу: "Прийшов час і для пивка". У 20-х роках було внесено 18-ту поправку до Конституції, яка в народі іменувалася "сухим законом". Президент відмінив його. Пустив у продаж алкоголь зі значним податком з обороту – виключно на соціальні цілі.

 Америка – не Росія і не Україна, аби на пияках тримати бюджет, але із цього нового джерела попливла також копійчина у казну.

ФДР дуже правильно робив, що розпочав із дохідної частини бюджету, але другою рукою взявся і за витратну. Рішення – простіше не буває: урізав зарплату депутатам обох палат парламенту, державним службовцям і різного роду високооплачуваним ветеранам типу наших персональних пенсіонерів. Економія суттєва – 750 млн. (тоді долар вартував не менше, ніж десять нинішніх).

Безробіття

Куди спрямувати ці враз вивільнені кошти? На проблему №1, як у них тоді, як і у нас тепер, – безробіття. Хто тих 10 мільйонів, які виїхали з України в пошуку кавалка хліба, рятуючись у чужій хаті від голодної смерті дома? Безробітні люди. Їм або патріотично вмерти на батьківщині без засобів для існування, або йти у батраки в омріяну Європу.

Рузвельт створює "Громадянський корпус збереження ресурсів". Безробітним дається робота з оплатою один долар у день, дах над головою, одяг і харчування.

Рафіновані монетаристи назвали цей корпус, який складався із 17 трудових таборів, "американським гулагом". Звичайно, такі дурниці міг верзти тільки той, хто поняття зеленого не мав, що таке справжній, сибірський "гулаг", який, до речі, у той самий час блискавично розростався на неозорих просторах червоної імперії, поглинаючи десятки мільйонів приречених на каторгу і смерть рабів ХХ століття.

 Рузвельт чхати хотів на критику справа, бо знав, що він дав в одну хвилину 250 тисяч робочих місць, а отже, кавалок хліба щонайменше мільйону голодних ротів. Керував, між іншим, цими таборами молодий полковник Дж. Маршалл – той самий, який через два десятиліття у пору генеральсько-політичної зрілості запропонує зруйнованій світовою війною Західній Європі план відбудови та розквіту, що й сталося.

А тоді на громадських роботах було зайнято 4 млн. громадян, які за той самий зекономлений у бюджеті і рятівний для їхніх сімей долар піднімали свою рідну Америку – збудували 500 тисяч миль доріг (ніші пігмеї піаряться безупину на дорогах, яких у країнах ЄС є так в середньому сто чи двісті тисяч км, а у нас – рівно 16 км від Києва до аеропорту Бориспіль), 50 тисяч шкіл та дошкільних закладів, 500 аеродромів.          

Земля

Такі конкретні та миттєві заходи – то була рятівна соломина для знедоленого робітництва. А селяни, чи то пак фермери? Там, на землі, – взагалі намітилася катастрофа. До чого знайомі сюжети світової економіки – у 30-их роках американське фермерство нищили посередники, лихварі, здирники та всілякі інші паразити на селянському тілі.

 Боже, як вони схожі на наших ненаситних  латифундистів, які просто божеволіють у розкоші на своїх позолочених 100-метрових яхтах.

У 30-х проблемою з проблем була різниця цін на сільськогосподарську продукцію і техніку. Фермери – доведені до краю, були готові взяти вила у руки. Селянський бунт став реальністю, коли в Айові розлючені землевласники лінчували (вбили) суддю, який став на бік лихваря і присудив забрати землю за несплачені борги. Влада на території велетенського штату у самому серці держави ввела надзвичайний стан. У зв'язку із селянським повстанням.

ФДР поклав край такому "ринку" і запровадив закон регулювання сільського господарства. Розібрався з цінами і встановив паритет, запровадив ставку банківських кредитів для селян – не більше 5 відсотків.

Усе це було зроблено у перші дні президентства. А попереду – ще 100 днів, за які йому належало тримати перший звіт перед народом. Чи знайшовся би провидець, що за такі успішні іспити американці оберуть Рузвельта президентом чотири рази!

Він став мало не монархом, і правління його тривало стільки ж, як і життя, тому що він на самому початку довічного президентства навчився лічити дні, наповнені виключно конкретними справами.

УРЯД

Наскільки сильним має бути уряд  в умовах кризи? Як тільки Президент видасть указ, відсутність якого вже завтра наробить шкоди і який, у вигляді закону, аматорський парламент прийме, може, через рік, доморощені монетаристи репетують: "Караул! Демократія – у небезпеці!" Так само кричали й Рузвельту.

Він у відповідь терпеливо і розважливо висував чергове своє кредо: "Ми зустріли надзвичайне становище надзвичайними заходами. Звичайно, важливішим (ніж просто вірність принципам – В.Б.) було те, що ми добралися до коріння проблем і взялися за причини кризи. Ми проти революції. Тому ми оголосили війну тим обставинам, з яких виростають революції".

ФДР видає закон про відновлення національної економіки (NIBA). Ринковому хаосу – адміністративний заслін!

Звичайно, американські монетаристи, як і наші ультра-ліберали це роблять тепер, здійняли лемент, хоч як не тлумачив Президент, що це "кодекс чесної конкуренції", "план державних інвестицій", "святий союз підприємців, уряду і профспілок".

Аби припинити зайві дебати, реалізацію закону було доручено твердому та популярному у народі генералу Джонсону. Фірми, які брали участь у плані NIBA, розміщували на товарах спеціальну емблему – синього орла.

З ініціативи влади преса розгорнула кампанію: без птаха – не купувати! Народ підтримав. Демонстрація у кількості 250 тисяч чоловік у центрі Нью-Йорка так і називалася – "На честь "синього орла".

Могутній натовп кричав генералу "Віват!" Як командні інструменти Президента було створено Надзвичайну федеральну адміністрацію допомоги з бюджетом 500 млн., Адміністрацію із забезпечення роботою, Адміністрацію громадських робіт та багато інституцій, які давали можливість ФДР оволодіти ситуацією та управляти процесами.

Врятувати демократію, яка опинилася над прірвою деспотії, міг тільки авторитарний лідер із відповідним арсеналом правління.

Я особисто не бачу іншого в Україні тепер, як це зробив “по-новокурсному” Рузвельт.

Він замахнувся на немислиме – здійснити у суспільстві, шалено поляризованому за майновою ознакою, перерозподіл багатства.

Якщо новий президент в Україні  не розпочне з цього свій “новий курс”, я не даю йому навіть рік перебування при владі після 2019 року.

Рузвельт публічно називав творців розрухи – лихварі, банкіри, міняли, посередники, які штовхають знедолений люд у комуністичний табір, а вже в очі і не публічно, а камерно тлумачив своїм рідним братам по класу – треба міру та совість мати, хлопці, не поділитеся частиною – бідаки прийдуть і заберуть у вас усе!

Його економічна програма формулювалася гранично просто: за рахунок зменшення прибутків одиниць – зменшити страждання мільйонів. Ясна річ, що таку делікатну справу, як перерозподіл багатства, вмовляннями не роблять. Ясна річ, що очолювана ФДР влада мусила конкретно й активно втручатись у те, що називається ринком.

Побутує така наукова версія, що Рузвельт реалізував на практиці теорію кейнсіанства, суть якої полягає у допустимості державного регулювання ринкової економіки. Мовляв, хіба то треба великого розуму – розроблену кимсь науку впровадити в життя.

Десь на перших порах радники наполягли, щоб президент зустрівся зі знаменитим економістом, котрий спеціально прибув у Штати із Британії. Це була єдина зустріч Рузвельта із Кейнсом. ФДР ледь витримав настанови наукового світила, не приховуючи перед гостем нудної міни, а потім дав прочухана своїм помічникам, щоб не приводили до нього таких "зануд". Сам же Кейнс прокоментував високу аудієнцію: "Я думав, що президент економічно повинен бути більш грамотним".

Правда, повчальна історія? Так само, як і Рузвельт, треба гнати із практичної політики псевдонаукових оракулів із їхньою стратегічною маячнею про  повітряні замки на випаленій геноцидом землі. Дуже небезпечно, коли на  маячню цього доктринерства  часом присідають, як на наркотичну голку, довірливі політики, не позбавлені ілюзій реформаторської наївності.

Напевне, одного економіста Маркса досить для практичної політики – сто років назад і сто років вперед – більше багатостраждальне людство не витримає. Напівжурналіст і напівюрист за фахом, Рузвельт був політиком, який правив в умовах кризи, коли на першому місці – не десятикратна наукова страхівка, а миттєва, ризикована дія, керована потужною та невичерпною політичною волею, що, зрештою, за будь-яких обставин є найпершою професійною рисою державного керманича.

ВИБОРИ

Іспит "100 днів" ФДР склав блискуче. Він витяг державу із піке, справді зробивши "мертву петлю". Народ, від якого він кілька місяців тому мусив відгородитися скорострілами, порівнював його з Христом-Спасителем.

На наступних виборах, у 36-му, усі його політичні конкуренти та теоретичні опоненти виглядали просто нікчемно. Рузвельт на повторне президентство пройшов з колосальним тріумфом. Під час кампанії був такий випадок, що на дистанції 50 кілометрів його вітали обабіч дороги мільйони співвітчизників.

Президенту потім говорили: найпоширенішою серед захопленого народу, який був готовий носити його на руках, була фраза: "Він дав нам роботу!"

Як то мало треба, щоб зробити свою багатомільйонну націю щасливою!

Але для самого Президента то був лише початок роботи, яку він намірився завершити. У 1937 році, коли Гітлер практично приступив до винищення сусідніх народів, а Сталін досяг апогею геноциду над  народом, котрим правив, Рузвельт на другій інавгурації 20 січня виголошує присягу своїй нації:

"Я бачу десятки мільйонів людей, значну частину усього населення, позбавлену у наші дні того, що навіть за найкращими сучасними вимогами іменується першочерговими життєвими потребами.

Я бачу мільйони сімей, які живуть на такі скупі доходи, що сімейна катастрофа щоденно висить над ними.

Я бачу мільйони, чиє щоденне життя у місті і на фермі було би назване негідним громадянина так званого гідного суспільства 50 років тому.

Я бачу мільйони, позбавлених освіти, відпочинку та можливості поліпшити свою долю і долю своїх дітей.

Я бачу мільйони, котрі не мають засобів, щоб купити промислові товари або харчі, і бідність яких не дає можливості заробити на життя ще багатьом мільйонам.

Я бачу третину нації, яка живе у поганих будинках, погано вдягнену і погано нагодовану.

Приймаючи знову присягу президента, я врочисто клянуся вести американський народ вибраним шляхом!"

У політиці плагіат не так осуджується, як у літературі. Пропоную взяти наведений текст як основу інаугураційної промови нового Президента України. Правда, там, де він каже про третину нації, стосовно українських реалій треба адаптувати цифру – 90 відсотків народу. 

ЛІДЕР

Ім'я Рузвельта все частіше на устах. Ми переживаємо дуже схожі з тодішніми, їхніми американськими, часи. Шлях Сталіна чи Гітлера, тобто лівий, псевдосоціалістичний, нам, Боже сохрани, не підходить. А от до Рузвельта є сенс пригледітись. Тому я й дозволив собі, шановний читачу, таку розлогу "анатомію" цієї крупної на фоні ХХ століття фігури.

Я більш, ніж переконаний, що пізнання феномена великого американця може у цю історичну пору видатися нам більш ніж корисним.

Дозволю причислити себе до тих, хто воліє не применшувати роль особи в історії. Гадаю , що у національній долі наймогутніших нині у світі США могло бути все по-іншому, якби в момент істини, у хвилину "Бути чи не бути" Всевишній не подарував американцям Рузвельта.

Посеред літа 1921-го, коли про історичні надзавдання та президентські амбіції знав хіба що сам 38-річний Франклін та кілька друзяк-відчайдух, що ставили на нього, він прогулювався на катері "Вірео" разом із сином і угледів пожежу в лісі. Не гоже державному мужу, а Рузвельт тоді перебував у чині заступника міністра морфлоту, пропливати мимо – гасили разом, а сажу змивали у вечірній, прохолодній воді. Уже в хаті захопився читанням свіжих газет і не квапився поміняти мокру білизну. Цього було досить, щоб із наступного дня розпочинаючи, він уже ніколи не став на власні ноги, - поліомієліт.

Коли ФДР переступив поріг Білого дому, зобов'язався вести щоденник. Витримав лише три дні, але перший запис просто приголомшливий: порожній президентський стіл, всадили у крісло немічного – безпорадний інвалід на чолі такої ж паралізованої нації. Що робити, з чого починати – хотілося вити з розпуки і кусати лікті.

Його так носили усе життя, як маленьку дитину, – на руках у машину і з літака, у спальню і в кабінет. Яку ж то волю потрібно було мати, щоб відчувати себе людиною та ще й з мільйонами здорових, але справді соціально немічних на плечах!

Кажуть, Рузвельт фізичну неповноцінність перетворив із особистої трагедії у практичну перевагу: не маючи проблем із тілесними забаганками, зосередився виключно на інтелектуальному самовираженні. Народ також не ремствував, що не бачить перед собою Геркулеса: Президенту не потрібно бути акробатом, – лиш би голова "варила" і совість чиста була. Публіцист Сміт писав так: "Ми вибираємо його не за вміння робити подвійне сальто назад або ходити на руках".

Звичайно, один, та ще й інвалід, – у полі не воїн. Була у Рузвельта команда – одна єдина від початку до кінця. Щоправда, називав він її інакше – "мозковий трест", який утворив ще перед тим, як почати дряпатися на олімп.

Саме так: не улесливих угодовців зібрав, котрі уміють з однаковою довершеністю підлабузницькі тости говорити і плести інтриги за спиною, а "головастиків", спаяних не стільки жагою збагачення, скільки потребою максимальної самореалізації.

За все своє чотириразове президентство Рузвельт ніколи нікого з команди не здав і навіть гадки такої не мав. У політиці найвище цінував вірність. Із найближчими друзями стосунки мав гранично прозорі, бо розумів, що без довір'я між супутниками багато на себе у виснажливій дорозі не візьмеш.

Відступників карав безпощадно, як це сталося, приміром, із батьком згодом знаменитих братів Кеннеді Йозефом. Коли товариш каявся, Франклін забував образу миттєво.

В осягненні політики як мистецтва можливого досяг справжньої віртуозності. Його улюблений афоризм про політичний професіоналізм: "Ніколи не допускайте, щоб ваша ліва рука знала, що робить права".

Хоча першим це сказав все таки не Рузвельт, а Ісус.

На людях публічно він громив винуватців народних страждань – товстосумів, але  відтак, для самої всезнаючої американської преси стало відкриттям, що уже закулісно він регулярно консультувався з Тейлором, Морганом, Широном та іншими олігархами, втовкмачуючи їм сутність політичного дриблінгу: я мушу вас "лупцювати" перед масами, бо інакше вони мене зметуть і не буде кому вас захистити від цих мас.

Уже на схилі віку, у 44-му, він обнародував свою філософію, від якою принципово не відступав ніколи: "Я вірю у приватне підприємництво – і завжди вірив. Я вірю у систему прибутку – і завжди вірив. Я вірю, що приватне підприємництво може забезпечити повну зайнятість нашого народу".

З другого боку, він так само крадькома запрошував до себе лідерів компартії, тому особисті контакти не давали червоним етичного права так грізно показувати йому зуби.

ФДР навіть умудрявся переможеного на виборах супротивника з конкуруючої партії залучати до діла і використовувати його потенціал во благо собі та державі. Він був членом Демократичної партії, але президентське довголіття забезпечувала позиція понад партіями.

Кожна з чотирьох перемог на президентських виборах давалася йому дуже нелегко. Під час кампанії викладався максимально і за владу боровся потужно. Першим ділом – інформація про суперника: спецслужби мали працювати на господаря Білого дому всіма доступними методами.

Під час однієї з кампаній особисто обдзвонив усіх шерифів і суворо попередив, що за будь-який випадок фальсифікацій кожен із них поплатиться головою. Аякже, м'якотілість у боротьбі за владу – самогубство. Зрештою, йому відповідали сторицею – били нижче пояса і з розмаху, як тільки вміють по-американському і по-демократичному.

На одній із чотирьох кампаній центральна антирузвельтівська теза – президент не ходить, бо хворий на сифіліс. На виборах 40-го року, коли не на жарт розгулявся у Європі фюрер, американська преса робить відкриття – Рузвельт за походженням… німець.

ФДР, до речі, за етнічним корінням голландець, знав ціну і капіталові, і моралі у політиці, але він все ж найбільшу ставку робив на сам народ, на свідомість виборців, на політичну культуру, на демократичну зрілість американців, котрих водити за носа не так просто (з цього приводу реальним і професійним українським політикам можна тільки поспівчувати).

Знаю-знаю, вам не терпиться довідатися, як давав собі раду ФДР із рідним парламентом, як там було з гілками влади, бо у нас, бачите, що діється.

ПАРЛАМЕНТ

Рузвельт із парламентом не панькався. Своїх людей у Конгресі й у Сенаті він закріпив за всіма іншими, схильними до заколотництва обранцями, і ті ретельно стежили, як вони голосують, а далі уже преса доводила до відома виборців – дивіться, як обраний вами сенатор не дає Президентові виводити державу з кризи.

В очних ставках із опонентами він полюбляв припиняти дискусії таким чином: "Я не зроблю так, як ви пропонуєте, і от чому. Річ у тім, що хоча американський народ, і можливо, зробив помилку, але він вибрав президентом мене, а не вас". У критичних ситуаціях можна було вдатися до улюбленої Рузвельтом формули А.Лінкольна: "Семеро – "проти", один – "за". Рішення прийнято".

Під час кризи театр на Бродвеї ставив комедію про… президента Рузвельта. У виставі він телефоном диктував Конгресу і Сенату закони, які треба приймати. Писати закони і передавати його у парламент – не було часу. Завелика розкіш. На “новий курс” – 100 днів.

Такий гумор Рузвельту дуже сподобався і він особисто похвалив за це драматурга.

Бо в реальній практиці той був недалекий від істини. Діяло правило: закони, які подавав президент, мали прийматися того ж дня.

А з міністрами він працював так: викликав в кабінет, підсовував наказ того міністра і уже йому наказував "Підписуй!" Бажано було робити це, не читаючи. А хто насмілювався читати, або ще й патякати щось всупереч, той пізнавав на власній нещасній шкірі, що це таке – "демократичний" гнів Рузвельта.

Із парламентом – то ще півбіди. А от із Верховним судом у Рузвельта вийшла затяжна, справжня війна. Річ у тім, що ці "стражі справедливості" відміняли його регулюючі закони.

Вони визнавали їх антиконституційними, бо були недостатньо монетаристськими і, з боку держави – волюнтаристськими, бо передбачали втручання у святая святих американського способу життя – приватний бізнес.

Протистояння з Фемідою практично вийшло з правового поля та перемістилося у політичне, оскільки юридичному остракізму піддавалися не окремі дії глави держави, а його політичний, той самий “новий курс”, що, начебто, посягав на самі засади конституційного, суспільного ладу, тим паче, що Верховному Суду дружно аплодувала враз осміліла олігархія.

ФДР розумів це і діяв із притаманною йому рішучістю та результативністю. М'яко висловлюючись, йому довелося докласти максимум зусиль, аби поміняти самих цих старців у мантіях Феміди. Він їх просто повиганяв, як шкідників.

ІДЕОЛОГІЯ

І останнє, можливо, найголовніше – на якій ідеології будував Рузвельт свою політику, який ідеологічний грунт дав йому змогу не тільки чотири рази бути обраним, але й вивести свій народ із катастрофи на висоти сучасного соціально-економічного ренесансу?

Аби не бути звинуваченим в упередженості, послугуюся для відповіді оцінкою відомого московського американолога часів СРСР М.Яковлєва: "Суть рузвельтівської Революції… полягала у тому, що будь-які поліпшення подавалися як плоди роботи американської системи. Вона опиралася на американський націоналізм і, у свою чергу, зміцнювала його… Рузвельт довів націоналізм у США до рівня шовінізму, що, як він надіявся, полегшить розв'язання внутрішніх проблем. Як консервативне, так і ліберальне крило прихильників Рузвельта з майже релігійним трепетом поділяли концепцію націоналізму".

Один із ідеологів рузвельтівського “нового курсу” та загалом одна з найкрупніших постатей у царині апологетики американського способу життя У.Ліппман писав так, "Якщо нам суджено організувати, планувати та керувати нашою економічною системою, звідси випливає, що її треба захищати від зовнішніх сил, які не піддаються контролю. Це означає економічний націоналізм".

Коментарі – зайві, а висновок хіба єдиний – напевне, саме у цьому полягає найбільший для нас урок Рузвельта.

МІСЦЕ В ІСТОРІЇ

У лютому 45-го він ще був у нас, на українській землі, у Ялті, і потім із болем ділився враженнями про руїни після фашистської окупації.

Більше ніде і ніколи він не бачив, що таке Друга світова війна, переможні висліди якої, значною мірою, сталися завдяки йому і яку він не впустив на територію своєї держави. А вже у квітні того ж 45-го, коли у робочому кабінеті російська художниця Єлизавета Шуматова писала з нього портрет, ФДР раптом похилився у кріслі. Вражений інсультом Президент промовив свої останні слова: "У мене страшенно болить голова"…

Як писав про Рузвельта дослідник його життя У.Ліхтенберг, "тільки одиниці так домінували над подіями свого часу, як він".

Кажуть, ця звістка із берегів Потомаку була найбільшою радістю у житті Гітлера. Фюрер Сталіну симпатизував, Черчілля ненавидів, а Рузвельта панічно та патологічно боявся.

Сам же ФДР залишив дуже простий та геніальний заповіт, який би міг брати на озброєння кожен чесний політик: "Судіть мене за моїми ворогами".

На відміну від своїх знавіснілих сучасників у Москві та Берліні, котрі ліпили божество з власних недолугих істот, ФДР за життя якось не мав часу потурбуватися про особисте возвеличення, а єдиний йому пам'ятник відкрили у Вашингтоні 12 квітня 1965 року – рівно через два десятиліття після смерті зі скромним написом "Пам'яті Франкліна Д.Рузвельта".

Реальним пам'ятником великому американцеві стала могутність його держави, яку він витягнув із мертвої петлі економічної кризи. І пам'ятник цей державний стоїть на твердому, спорудженому ним постаменті, про що дуже влучно сказав один із американських президентів Л.Джонсон: "У період, коли революція була поставлена на порядок денний  у світі.., одним із велетенських його досягнень було зміцнення великого американського середнього класу".

Американці так оцінили п'ятірку своїх найвидатніших президентів: Рузвельт – 39 умовних одиниць в опитуванні, Лінкольн – 37, Вашингтон – 15, Вільсон – 5, Джефферсон – 4.

РЕЗЮМЕ

За вимірами суто біди людської американці сиділи все ж не у такій глибокій ямі у 30-х, як ми сьогодні. Тому радикалізм його "нового курсу" нам треба множити у рази. Без сталевої політичної волі жодні курси не збуваються.

Читайте також: "Новий курс України" від Тимошенко: кілька штрихів від безпосереднього учасника

Водночас уроки Рузвельта, які, як на долоні, - гріх не засвоїти. Але – із застереженнями.

По-перше, Рузвельт опирався на потужний державний механізм, сформований протягом десятиліть суверенного існування США. У нас позаду – менше трьох  десятків самостійницьких літ, та ще й ледь зліплена державна машина останніми роками практично зруйнована.

По-друге, Рузвельту легко було бути президентом-націоналістом, бо американський народ уже визрів до високих кондицій ідейної монолітності, що давало підстави називати його повноцінною нацією. Говорити так про наш, понівечений комунізмом, соціум – означає видавати бажане за дійсне. Хоча кондиції націоналізму у структурі українського суспільства війна підняла на нечувану висоту.

По-третє, ФДР робив основну ставку, особливо у переломні моменти президентських виборів, з яких він чотири рази виходив переможцем, не на гроші олігархів, не на ідеї червоних утопістів, а на мудрість самого народу, який мав за плечима тривале демократичне виховання.

Він знав і на це з трепетом сподівався, що його рідний народ "не куплять" на виборах капіталісти справа і не збаламутять комуністи зліва. Такий розрахунок виявився оправданим, бо Рузвельт мав справу з демосом. Із нашим охлосом застосовувати такі виборчі технології ризиковано.

Але це зовсім не означає, що досвід ФДР для нас не придатний. Якраз, навпаки, але з переліченими вище відмінностями. Нам важче йти його курсом, але ми мусимо робити це.

Дивлячись на анатомізовану картину майбутніх виборів, які олігархи намагаються доводити до маразму попсової клоунади, мені  на згадку приходять слова  одного із ідеологів рузвельтівської політики: "Світові треба вибирати між конструктивним радикалізмом Вудро Вільсона та руйнівним радикалізмом Володимира Леніна".

Сталін із Гітлером тоді пішли руйнівним шляхом Леніна, Рузвельт – конструктивним шляхом Вільсона.

На схожому розпутті стоїмо й ми нині. І треба бодай спробувати чинити так, як це робив Рузвельт, котрий не тільки дав собі раду з кризою, а й врятував націю від найтяжчих політично-інфекційних хвороб ХХ століття і зробив її наймогутнішою на планеті.

Підсумкова рекомендація із уроків Рузвельта для того, хто планує стати через рік чи раніше президентом України – конструктивний радикалізм.

Продовження псевдодемократичної анархії, що призвела при  останніх президентах до тотальної ентропії влади, зробить наступного Президента України останнім.

Нині на порядку денному української історії виклик формулюється так – Україні потрібен свій Рузвельт.  Із його "новим курсом" конструктивного радикалізму.

ПРОПОЗИЦІЯ

Тому майбутньому президенту пропонується невідкладно  створити конструктивно-радикальну креативний трест під умовною назвою "Антитроглодити" для інтелектуального супроводу діяльності нового Глави держави.

 Стрижень феномену ФДР – його незмінний за кадровим складом, ще до президентства і протягом чотирьох термінів президентства – постійно діючий мозковий трест. Проект нового, живого тіла України належить розпочинати  із конструювання голови.  І цей трест треба огородити від химер псевдонаукового доктринерства.

Яким має бути  історичний актор, здатний зіграти роль українського Рузвельта?

 Якщо мати на увазі, що для виконання цієї ролі належить володіти максимальним ресурсом інтелекту, максимальним ресурсом волі і максимальним ресурсом амбіцій при повній відсутності клептократичного вмісту у генній родовій формулі, то очевидним є те, що нинішній політичний клас – найменш вдячне середовище для пошуку кандидата на українського Рузвельта.

Якщо говорити про "бермудський трикутник" персоналій в українській нинішній владі, то пошук немає підстав увінчатися успіхом  у зв»язку із повною відсутністю необхідних, вище названих максимів. Не в меншій мірі відсутній будь-який натяк на таку роль фігурантів поза політичним класом, що метушаться за олігархічною оркестровкою десь у "підтанцовках".

Підлягає розгляду практично єдиний "мужик" в українській політиці, що представляє слабку половину людства. Але допуск Тимошенко із її загартованим у кабінетах і тюрмах радикальним характером, із її "новим курсом" належить розпочинати із відмінною здачею нею розділу "Олігархи" у вище викладеній філософії рузвельтизму.    

ПРОГНОЗ

Оптимістичний варіант бачиться таким.

Коли мине, і неодмінно мине, глобальна криза Ялтинсько-Постдамської міжнародної системи, яка породила російсько-українську війну, залишиться власна українська криза – геополітична криза деномінації держави і домашня криза олігархізації суспільства із його безпрецедентним майновим розшаруванням, якого немає у жодній країні на континенті.

З кризою чи без кризи світової, мине вона  наступного року чи пізніше, Україна – із власною кризою –  приречена мати свого Рузвельта.

Читайте також: Відкритий лист Петру Порошенку. ГПУ проти ФБР, або У якій буді тримати сторожових псів демократії

Наступний  президент України мусить бути авторитарним – конструктивно радикальним. Для порятунку держави і демократії. 

Авторитарним – таким, як Рузвельт.

P.S. Розвідки про могутню постать американця Рузвельта, який є моїм улюбленим персонажем світової політики, я виклав ще у минулому столітті у чотиритомнику моїх художньо-філософських праць "Шлях з рабства". Пропонував бодай ознайомитись якнайвищим начальниками, але для них мої викладки, як і сам Рузвельт, були як граматика для поселенців зоопарку.

Нині я чую у політичному лексиконі, бачу на політичних плакатах словосполучення  "Новий курс".  А раптом  час настав. А ви, дорогі співвітчизники, як кажете?

                            Василь БАЗІВ, для UAINFO

Надзвичайний і Повноважний Посол України,

професійний державний менеджер (дерслужбовець першого рангу),

Професор глобалістики Міжнародного універститу "Україна",

письменник, автор роману "Армагеддон на Майдані".


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини