Ігорю Римаруку мало би виповнитися 60.

Я була в Єрусалимі з українськими паломниками. Туди поїхала за наполяганням дочок. Спливав час, але біль втрати чоловіка і тата, які пішли з життя майже одночасно, мене розривав. Саме в той час один за одним пішли з життя і багато моїх близьких друзів, тож існувала від лікарні до лікарні. Жила у пустелі. 

…От тільки зараз себе впіймала на думці – а як би в такому стані я пережила смерть Ігоря Римарука? Я його обожнювала як поета, щиро любила як друга. У наших стосунках були різні періоди. Крижаної погорди, коли він демонстративно чимчикував мимо мене, тільки злегка кивнувши головою, гострих творчих суперечок, спільних проектів, постійних конфліктів, які поступово змінювалися потеплінням. І знову дзвінок у двері, довгі нічні розмови про літературу, історію, живих і мертвих.

Читайте також: Українські інтелектуали й білінгвізм

Знаю, що сьогодні Ігоря згадають чимало друзів і шанувальників по всій Україні. Скажуть про його незвичайний поетичний талант, високий інтелект, рідкісний редакторський хист.

Я додам, що він був винятково шляхетною і чистою людиною. Я ніколи від нього не чула лихого чи кривого слова про побратимів по перу, навіть критики. А обговорення когось позаочі взагалі не терпів, зупиняв будь-які спроби когось очорнити. Для нього українська література була храмом. Такого ж ставлення він чекав і від інших.

А тоді, у 1993 році наше спілкування настільки розвесніло, що я грішним ділом запідозрила, чи він бува не залицяється.

Аж надто частими стали його відвідини. Я навіть прозоро натякнула йому, що два поети в одній упряжці – прямий шлях до всесвітнього потопу.

Якщо зовсім відверто, я добре затямила – хочеш втратити дорогу для тебе людину, заведи з нею роман. Він гостро мене висміяв, але, здається, полегшено зітхнув. Продовжувалися наші вечірні посиденьки, нам було легко і приємно двох. Доки Ігор не познайомив мене у Спілці письменників з Джеймсом Мейсом і не побачив як у нас обох спалахнули очі.

Це йому геть не сподобалося. Ми з Джеймсом перемовлялися через стіл, потім він підсів до Ігоря, той до мене Джіма не пропустив. Застілля було велелюдним, гучним, мова йшла про дуже серйозне питання буття Спілки, а в нашому кутку розгорталася своя, закрита від сторонніх очей історія. Ігор нервував, перебивав Джеймса, я зібралася йти, бо мала їхати на вокзал. Уже на вулиці розгорівся конфлікт. 

– Я проведу, – сказав Джеймс.

– Я проведу! – закричав Римарук.

І лоб до лоба. Впертий Джім і розлючений Римарук. Втім, Джім, коли треба, міг бути дуже переконливим. А вже тоді його точно ніхто би не зупинив. Ми знайшлися і впізнали один одного. Тут вступали в дію інші енергії. Він наздогнав мене уже біля метро і, звісно, ні на який вокзал я уже не поїхала.

До ранку бродили київськими вулицями. Він усе розповідав і розповідав, чи не усе своє життя, наче не міг наговоритися…

Та це вже зовсім інша повість. Десь за місяць ми знову зустрілися з Римаруком, той весело нас привітав, ні про який конфлікт і мови не було, та я дуже швидко зрозуміла, що розраховувати більше на увагу Римарука не можу. Вони з Джеймсом були не просто друзями, побратимами, їх об’єднувала якась незвичайна сув’язь кревного споріднення. 

Наче з одного тіста, з однієї глини. 

Ми часто зустрічалися, Ігор постійно забігав до нашої крихітної троєщинської квартири і тоді вже їх було не відірвати один від одного. Джеймс на його замовлення багато написав, навіть став лауреатом премії журналу «Сучасність» за статтю «Ленін без України».

Опублікував там і свою велику статтю про Миколу Хвильового. Багато перекладав, допомагав у багатьох проектах як член редколегії римарукового журналу. Якось той разом з своїм заступником Миколою Чубуком умовив Джеймса перекласти велетенський том когось з емігрантів. Безкоштовно. Я запротестувала. «Тебе ніхто не питає», – буркнув Чубук, якого я дуже вже недолюблювала, і було за що. Бо ця нестерпна, липуча, хмільна опіка над Ігорем…

Та й, мабуть, ще хтось пам’ятає, які темні чутки ходили про його зв’язок з КДБ. Крім всього іншого в мене були і свої особисті рахунки до цього дивного чоловіка. «А хто ж це все друкуватиме (зауважу - на друкарській машинці), редагуватиме? Так не піде. Я викину вам цей рукопис на голову. Джеймс фізично не має часу на таку благодійність». – «Спробуй».

Рукопис я справді викинула через балкон просто на голову хлопців. Римарук щиро засміявся, а Чубук сердито зібрав розсипані листки і навіть не озирнувся. 

Зараз мені можна дорікнути, що я забагато на себе брала. О, ні. Джім був безвідмовний, а вже Ігорю він би не зміг у чомусь відмовити. А для такої робити потрібен був час, якого у Джіма не було зовсім. Та ще здоров"я.

І – нічого не змінилося. Нічого не зрушилося у тій дружбі. Джім часто просив мене читати вірші Римарука. А потім за кожної нагоди цитував; «Марку, Марку, дай мені цигарку, з того світу, Марку, прикури», чи «Свічка снігами біжить». У колонках, опублікованих в газеті «День», у його статтях, ім’я Ігоря Римарука зустрічається дуже часто. Джеймс не все розумів у Ігоревих віршах, тому постійно допитувався моєї думки. Але що точно – він якимось підсвідомим чуттям вирізнив його серед великого кола наших друзів-літераторів, вбачав у його творах величезну потугу і глибину. І безмежно йому довіряв. Яка природа була такої любові можу лише здогадуватися…

Якось, спинившись біля Жовтневого палацу він мені детально описав залізні шафи, в які затовкували скручених українських письменників у 1934 році, показав місце, де стояв кран, що гаками витягав трупи, під безперервний гуркіт машин. Джеймс знав іхні імена напам’ять: “Крушельницькі, Влизько, Буревіій, Фальківський, Косинка, Лебединець, Терещенко, Сказинський, Скуба… Двадцять вісім. Встановлено, що їх було двадцять вісім. А скільки насправді?”

Ми намагалися спуститися в підвали Жовтневого палацу, та нас не пустили в приміщення з європейським ремонтом, осяяне позолотою. Втім Джеймс не дуже і намагався. Він і так знав розташування кабінетів та підвалів, знав, що неможливо пробитися крізь заслін новітньої української бюрократії.

Читайте також: Навіщо потрібні інтелектуали?

Повертаючись біля знаменитої колись “Кулінарки”, що на Хрещатику, він побачив гурт молодих письменникві Євгена Пашковського, Олександра Ульяненка, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Василя Герасимчука, всіх і не пригадаю. Він несподівано заплакав і тихо сказав: “А вони були такими ж молодими, веселими, амбітними”. Це про покоління “розстріляного відродження”. Мені не треба було пояснювати про кого власне мова. Його часові перепади мене уже тоді не дивували. Він так жив, так сприймав Україну, органічною частиною якої був Ігор Римарук.

…І про свою подорож дорогами Христа. Я там багато молилася, багато передумала, осмислила. Я була переповнена вірою і світлом. І не отримувала ніяких звісток, та точно знала, що з Ігорем щось трапилося, бо в маленькому єрусалимському храмі переді мною раптом з’явилася його світла усміхнена тінь – не як марево, настільки виразна, що, здавалося, можна доторкнутися.

І в мене стиснулося серце: чому, Ігорку? Та він підняв заспокійливо руку: у мене все чудово, я вдома. А тобі рухатися далі...

Там ми з ним і попрощалися. І я сказала йому багато вдячних слів. Змогла поклонитися. Наступного дня я повернулася до Києва і дізналася, що Ігоря за день до того поховали…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram