У сучасному світі існують тільки два варіанти вирішення проблеми повернення окупованих територій. Можна повернути захоплені  сепаратистами/окупантами землі:

– за допомогою військової операції;

– методом мирної реінтеграції за умов згоди всіх сторін конфлікту.

Перший варіант має, як правило, дуже негативні наслідки із позиції наслідків гуманітарних. Не хотілося б нагнітати, але миттєва масова евакуація людей через наближення ворожої армії, потоки біженців, більшість із яких потім ніколи не повертаються до своїх домівок, – це ще, якщо можна так сказати, найпоміркованіший побічний ефект успішних військових сценаріїв. І не десь та колись, а в Європі якихось два з половиною десятиріччя тому.

Втеча грузинських біженців із Абхазії у вересні-жовтні 1993-го

Другий варіант узагалі не передбачає негативних гуманітарних наслідків.

Тобто вони, звичайно, можуть бути, але як виняток, як надзвичайна подія, тому що мирна реінтеграція апріорі побудована на принципах захисту інтересів і прав людей одночасно (!) із захистом інтересів і прав держави, що повертає свої території.

Вдається успішно реалізувати цей складний для всіх учасників процесу план тільки тоді, коли на нього погоджуються всі сторони, включно з окупантом, який дає та сумлінно виконує (!) гарантії виведення своїх військ і припинення допомоги місцевим сепаратистам.

Мирна реінтеграція – це повне припинення вогню, роззброєння всіх сторін конфлікту, амністія, яка не охоплює тільки тих, хто скоїв злочин, який можна довести в суді...  Це жорстке попередження будь-якого загострення ситуації з будь-якого боку, навіть словом і тим паче дією – неодмінне та жорстке покарання чекає всіх, хто захоче помститися комусь самостійно…

Читайте також: Найбільша небезпека реінтеграції окупованих територій Добасу

 "Нам хотілося повернутися додому на танку, але довелося працювати над розбудовою нового життя разом із тими, хто спалював наші будинки й убивав наших друзів і рідних", – приблизно такий вигляд у переказі одного із працівників середньої ланки тимчасової адміністрації, яка діяла під егідою ООН, мала мирна реінтеграція хорватського Подунав’я. Хорватія та її громадяни пішли на ці справді болісні компроміси, тому що з’явився шанс без єдиного пострілу повернути раніше окуповані райони до складу єдиної держави, при чому без надання жодного особливого статусу ані для регіону, ані для його мешканців. Мета врешті-решт таки виправдала засоби.

Останнім часом у нас оприлюднюють дуже багато планів повернення окупованих територій. Але жоден із них не передбачає суто військового сценарію – ніхто з політичних лідерів в Україні не заявляє про своє бажання оголосити широкомасштабний наступ на окуповані Донбас або Крим. Тобто навіть за оптимістичним для України сценарієм, за яким мирна реінтеграція колись таки стане можливою, нас чекає шлях важких компромісів і значних поступок.

Нещодавно Арсен Аваков запросив обговорити запропоновану раніше МВС стратегію деокупації Донбасу на основі так званого "Механізму малих кроків" для того, щоб визначити міру можливого компромісу у суперечливих питаннях і готовність суспільства цей компроміс зрозуміти, обговорити й ухвалити рішення. "Важливо пам’ятати, що на тимчасово окупованих територіях залишилися не лише прихильники "руского міра" та прихильники путінського режиму, але й ті, хто не зміг виїхати внаслідок абсолютно особистих, неполітичних причин, люди похилого віку й ті, кому виїхати не дозволило здоров’я або не було куди...", – зазначив Аваков у своєму дописі на фейсбуці.

Ще раніше голова МВС пропонував іще до початку процесу деокупації та реінтеграції захоплених територій розробити й ухвалити закони про колаборантів і про амністію. Аваков упевнений,  що "колабораціонізм не можна залишати без покарання". Люди, свідомо співпрацювали з окупантами, що входили до "органів влади", що сприяли захопленню територій, які воювали на боці загарбників, які вчинили кримінальні злочини проти українських військових і мирного населення, повинні постати перед судом і відбути заслужене покарання.

Втім, на думку міністра, кримінальному переслідуванню повинні підлягати "тільки ті", "чиї руки заплямовані кров'ю мирних жителів і українських вояків, хто очолював незаконні органи влади, організовував незаконні референдуми й вибори, брав участь у погромах, грабежах, скоїв кримінальні злочини". Тому паралельно із законом про колаборантів обов'язково має бути прийнятий закон про амністію, під дію якого потрапить більшість населення, яке пережило окупацію, всі ті, хто "опинився заручником агресора або вимушено працював в установах та організаціях на окупованій території".

Проте думки, що лунають у публічному дискурсі на цю тему, поки що ніяк не демонструють повної готовності українського суспільства сприйняти компромісні рішення щодо амністування, хоча й вибіркового, та реінтеграції мешканців окупованих територій, незважаючи навіть не на їхні дії, а на погляди.

Наприклад, Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту "Історична правда", в авторські колонці в журналі "Новое время" однозначно стверджує: "…Не думаю, що готовий визнати право зрадника рівним перед правом патріота, який обороняв Донецький аеропорт, і мільйонів українців, які не допускали самої ідеї якось прокинутися у країні триколору".

Читайте також: Як Хорватія перемогла: хорватський досвід реінтеграції окупованих територій

На його думку, "той, хто обрав чужий паспорт, чужу армію, чужу владу, сам у себе відібрав право на майбутнє в одній країні з нами". Тому "Україна повинна на найвищому рівні – Мінськ, трибуна ООН, телефонні розмови з Путіним – заявляти, що саме Росія несе відповідальність за життя й подальші перспективи цих людей".

"Коли французькі окупанти йшли з Північної Африки, – пише Кіпіані, – вони забрали величезну кількість "своїх" – представників тубільної адміністрації, поліціянтів, діячів культури й навіть звичайних людей, франкофонів, які не побажали залишитися у вільних тепер Тунісі або Алжирі. …Президент де Голль учинив так, як мав учинити відповідальний політик. Він не кинув своїх. Дав їм шанс почати нове життя. Путін, ясна річ, – не рівня французькому лідерові. Але він під впливом світу та жорсткої позиції України також повинен забрати тих, хто зробив добровільний вибір стати росіянами на окупованій українській землі. Так буде краще для всіх – і для них, і для нас".

Невідомо, скільки громадян України по цей бік лінії розмежування дотримується аналогічних поглядів. Але скільки б не було прихильників ідеї відправлення проросійськи налаштованих громадян до Росії, на всіх їх чекає розчарування.

Хорвати, коли повертали свої території мирним шляхом, були впевнені, що всі фанати Югославії або Великої Сербії не захочуть жити в ненависній їм державі Хорватії та неодмінно поїдуть геть. Але так не сталося. Значна частина дійсно так і зробила, але не менш значна залишилася. І донині насильник і жертва можуть ходити однією вулицею реінтегрованих міст і сіл, і нічого не можна вдіяти, тому що доказів для суду просто не збереглося.

Ми маємо зрозуміти, що, якщо ми обираємо план мирної реінтеграції, нам потрібно буде змиритися з тим, що ціною збереження життя наших хлопців і дівчат, які не загинуть під час наступу, тому що наступу не буде, – буде визнання і за ворогом права на життя, причому там, де він захоче.

Як показує досвід війн, що минули не так давно, без операції із захоплення території шляхом військової операції або шляхом проведення кампанії із залякування та тиску не можна переконати людей до масової міграції. Але ці дії є настільки сумнівними, що навіть не хочеться вдаватися до якихось пояснень, щоб не викликати привид Гааги.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram