Здається, колись Чан Кайші, керівник Республіки Китай, що перебувала в опозиції до комуністичного Китаю, на запитання, що він думає про Велику французьку революцію, відповів: "Ще дуже рано виставляти оцін­­ки". Мені пригадується ця оповід­­ка, коли ми збираємося оцінювати сучасність із погляду нашого досвіду, з дуже короткої відстані від динамічної дійсності довкола нас, пише для "Тижня" Єжи Онух

Чан Кайші трохи перебільшив: ми спокійно можемо визначити вплив Великої французької революції на історію. Понад те, думаю, так можна вчинити і з Жовтневим переворотом, і з кількома меншими революціями.

Я сам за натурою не революціонер, а людина, яку можна назвати інституціоналістом, тобто тим, хто вірить у потребу не тільки творення, а й реформування інституцій суспільного життя. Правду кажучи, наше існування важко уявити собі без інституцій.

Вочевидь, є люди, які, подібно до Робінзона Крузо, вважають, що можна дати собі раду і без суспільства та його інституцій, а є й такі, які щиро прагнуть збурити систему інституцій, створену зусиллями наших попередників.

Медіа мало не щодня повідомляють, що американський президент прагне перевернути світовий лад догори дригом, а ліберальні спостерігачі тлумачать усе це як приклади шаленства Дональда Трампа, який по-блюзнірському нищить те, що глобальні еліти напрацювали за останні десятиріччя. А що, як у цьому шаленстві є метод? А що, як припустити, що саме еліти – й ліберальні, й не конче ліберальні – помилилися в діагнозах, і дійсність потребує корекції своєї траєкторії?

Читайте також: Захід на порозі нових викликів і загроз: що далі?

Дехто вважає, що проблема полягає в надто великій владі, яку ми віддали в руки меритократів. І то не дуже давно, бо член британського парламенту й критик суспільства Майкл Янґ опублікував свою книжку зі сповненою інтриги назвою "Розвиток меритократії" ("The Rise of the Meritocracy") лише 1958-го. Зображені в ній події відбуваються 2034 року, подано опис створеного у Великій Британії нового суспільного устрою, який піддає ревізії стару систему соціальних каст Сполученого Королівства. Замість аристократичної еліти владу в державі переймають найкмітливіші та найпідприємливіші індивіди – представники всіх соціальних класів.

У своєму описі майбутнього автор зазначає: "Ми щиро вважаємо, що, демократія може бути не більш як прагненням і керувати нею мають не так люди, як найрозумніші люди; не родовита аристократія і не плутократія багатства, а справжня меритократія таланту".

У тому ідеальному меритократичному суспільстві освітня система спрямована на вилов найкращих із найкращих. Найздібніших дітей виявляють дуже рано й віддають до спеціальних шкіл із доступом до надзвичайних можливостей. Невдовзі систему, випробувану в освіті, перейняв світ бізнесу, де давній принцип досвіду й трудового стажу заступають одним критерієм: меритократичною досконалістю. Якщо ви думаєте, що це утопія, яка ще чекає нас, то помиляєтеся.

Із кінця 1960-х років у найбагатших державах світу, переважно в США, меритократія мало-помалу почала здобувати позиції в усіх сферах суспільного життя. Принципи меритократії, а отже, максимізації використання індивідуальних талантів стали modus operandi і державних систем, і корпорацій. Зокрема, і Волл-стриту, де представники фінансової еліти світу з просто нарцисичною відвертістю наголошують, що працюють серед найкращих із найкращих і найрозумніших із найрозумніших.

То як тоді стало можливим, що така сукупність людських талантів призвела до таких кепських результатів?

Річ у тім, що історія розвитку, а зрештою, й домінування меритократичного наративу, має кілька слабких місць. Як вважає Девід Брукс, одним із найважливіших є "перебільшена віра в розум": "Сьогоднішній освічений істеблішмент і досі добирають переважно на основі коефіцієнта інтелектуального розвитку. Високий коефіцієнт корелює із кар’єрним успіхом, але не з вирішальними рисами, потрібними для керування громадянами. Чимало великих невдач протягом останніх 50 років, від В’єтнаму до фінансової кризи, спричинено дуже розумними людьми, які не дбали про громадянські наслідки своїх дій".

Читайте також: Як інтернет робить кожного з нас "трохи більше фашистом". ВІДЕО

Ще одним слабким місцем меритократичного наративу є надмірна віра в "Я" не як у носія душі, а як у людський капітал, осереддя талантів, які треба плекати, і досягнень, які годиться вшановувати. Якщо ми хочемо будувати суспільство, яке спиратиметься здебільшого на вшанування свого "Я" і власних досягнень, а не сили характеру, то прокинемося в деморалізованому суспільстві, яке недооцінює гармонію таі не творить її в нас самих і між нами. Гармонії, яка дає змогу шукати сенс нашого існування.

Меритократія, крім того, не дає змоги мислити категоріями інституції. Організації ставляться до меритократів як до коліщаток, необхідних для непомильного функціонування інституційної машини. Але етос, традиційно властивий інституції, вже не приваблює найкращих із найкращих, бо вони ставляться до неї як до щабля у своїх індивідуальних кар’єрах. У результаті найважливіші для функціонування суспільства інституції, наприклад освіта, політичні партії, парламент, так знекровлюються, що стають просто негодящими. А звідти вже тільки мить до появи тих, хто прагне збурити наявний порядок.

Меритократія, зрештою, не найгірша із систем, які знало людство, і ніде не подінеться, але для нас має значення, який новий етос може забезпечити зміну її конфігурації.

Як ми вибиратимемо найкращих із найкращих і яку мету поставимо перед ними?

Проблема полягає в тому, що ті, хто вирішує сьогодні, вважають, що вже не потребують мислителів, бо як меритократи вони все-таки знають краще.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram