MENU

Інший бік Харкова: совковий синдром "першої столиці"

3683 0

Держпром, майдан Свободи, Дзеркальний струмінь – ці суто харківські символи відомі всім, хто бодай раз відвідував місто. Це туристичний Харків, яким пишаються, який зображають на листівках і показують на екскурсіях. А є інший – "мєнтовскій город", місто "торгашів і бариг" та придушеного сепаратизму, пише для "Тижня" Юлія Ілюха

Для мене, нехарків’янки, у шкільному віці знайомство з містом почалося стандартно – із зоопарку із сумними тваринами та Центрального парку культури й відпочинку імені Горького, який запам’ятався липкою солодкою ватою та дірками в підлозі кабінок канатної дороги. Згодом я приїхала сюди на навчання, але завжди почувалася чужою. Харків був ворожим, колючим і непривітним 12 місяців на рік. До того ж викладання у вишах російською після української школи було справжнім катуванням. "А что ето ти біндєровскую музику включаєшь? Рускіх что лі нєт?" – запитала мене якось сусідка після вечірнього прослуховування "Тартака". Я вже не згадаю її імені, але пам’ятаю, як вона любила наголошувати на своєму російському походженні та акцентувати, що живе в "першій столиці".

Читайте також: Наші нелюди. "Я цих зросійщених, зрадянщених покидьків висилав би до Росії". ФОТО, ВІДЕО

"Первая столица" – так називався відеоканал, який випускав програми про історію та культуру Харкова для місцевого телебачення. Саме словосполучення "перша столиця" ніби веде відлік історії Харкова лише від радянських часів, коли в грудні 1919-го місто стало столицею новоспеченої УСРР, заперечуючи понад 250 років козацької історії до того. Багато хто теж називає Харків столицею, але іншою – голоду та червоного терору. До речі, керівник і натхненник "Первой столицы" Костянтин Кеворкян нині живе в окупованому Севастополі "в політичній еміграції" та внесений до бази "Миротворця" як давній українофоб й активний послідовник ідей сепаратизму. Його відеоканал продукував програми на Харків та область із 1995 року.

Кажуть, харків’янина всюди можна впізнати за специфічними суто харківськими слівцями: тремпель, локон, ампулка. Красномовною ілюстрацією з життя міста є свіжа історія з відкриттям пам’ятника радянській акторці Людмилі Гурченко, яка народилася в Харкові, але всіляко відмежовувалася від малої батьківщини та просила не ставити їй пам’ятник. Але очільник міста вирішив: треба. І через сім років після смерті Гурченко він таки з’явився – й одразу з конфузом: на подячній табличці скульптурну композицію примудрилися назвати "скулпьтурною" і наробили помилок у прізвищах "благодійників". Сама п’ятиметрова скульптура наче одинока наречена з весільного торта, жахлива у своєму несмаку та міщанстві, нав’язана місту чиновниками, які ментально застрягли чи то в Союзі, чи то в часі правління Януковича Межигірського. Бронзова Гурченко як невикоренений потяг до совка, як тяглість до "першої столиці", як упевненість, що харків’яни проковтнуть і це, як проковтнули лавки Кернеса й не тільки.

Моє ставлення до Харкова стало іншим навесні 2014‑го. Місто також тоді змінилося неочікувано само для себе. Це був час, коли страшно було виходити з дому із синьо-жовтою символікою та й узагалі просто страшно, особливо коли під твоїми вікнами проходять молодики, які скандують "Росія!". Тієї весни чоловік якось повернувся додому з великими пакетами, у яких був запас круп, консервів і сірників. Через кілька місяців я передала все це в АТО, а тривожну валізку на випадок вторгнення так і не зібрала, бо зрозуміла: це моє місто, тут живуть близькі мені люди. І це вже аргумент, який ігнорувати не вийде та з яким доведеться рахуватися.

Читайте також: Харків послідовно руйнують і врешті-решт доруйнують самі харків'яни. ВІДЕО

Мій Харків – це місто придушеного сепаратизму, до більшості мешканців якого все одно не дійшло, від чого вони врятувалися у 2014-му. Тут більше не страшно ходити з українським прапором і тризубом, але досі вважають Росію "братом". Влаштовують вишиванкову ходу, але досі традиційно голосують за Кернеса як "міцного господарника". Бабусі ще страждають на синдром "першої столиці", ностальгуючи за ковбасою по 2,20 і втраченою молодістю, проте з часом навіть він стає менш заразним. "Розумом я усвідомлюю, що раніше ми жили добре та дружно, але дивлюся на те, що коїться навкруги, й уже починаю в цьому сумніватися", – із тривогою каже товаришці типова харківська бабуся під моїм під’їздом.

Тутешній темп життя значно повільнішій за київський, тут менше пахне грошима, тож для багатьох амбітних він є лише транзитною станцією на шляху до успіху. Харкову зраджують із Києвом, щоб повертатися до нього на вихідні, до такого собі домашнього мегаполіса, міста-базару, де радше продадуть щось уже готове, ніж зроблять щось своє. Близькість кордону з Росією та статус прифронтового міста – це не найкращі передумови для довгострокових інвестицій, але наразі Харків залишається єдиним українським мегаполісом на Сході країни, й у нього немає іншого вибору, крім як стати регіональним лідером. Адже, як емоційно доводив комусь майстер-годинникар на тутешньому ринку, "…нема такої країни "ЛНР", а Україна є. І буде!".

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини