У Маргеріт Дюрас (авторки безсмертного "Коханця" й іще багатьох класних речей) є ось яка думка: сила мистецького твору – в головній емоції, який він залишає нам у спадок.

Так, як залишає сновидіння. Коли сон особливо сильний, ми швидко забуваємо його сюжет (хоч він нас захоплював), ми не здатні його переказати, але він залишає нас із якоюсь новою емоцією, яка нас змінює. І якої в реальному житті у нас не було.

Читайте також: Культура вчить нас емоцій – філософ

І я от зрозумів нещодавно, що так, це для мене головна річ у ставленні до мистецького твору. Емоція, яку він нам залишає. Ідея, якою він нас заражає. Атмосфера, в яку він нас занурює. Твір як інфекція.

Решта (сюжет, персонажі, інтрига, діалоги, епатаж) – це другорядне. Якщо все це є, а в залишку нема нічого – це нецікаво.

Читайте також: Чепинога: Почитайте Григора Тютюнника. Будете задоволені й удячні самі собі

У цьому Дюрас пропонує, на мою думку, абсолютно інший підхід до сновидіння. Порівняно із Фройдом, наприклад. Бо для Фройда головне – сплетіння образів, колажі, траєкторія сюжетів. Які треба відслідкувати до деталей. У сновидінні несвідоме є для нас оповідачем і шифрувальником водночас, вважає він. До снів Фройд ставився так, як до літературних творів.

А, можливо, треба навпаки. Бо не так важливо, що твір тобі розповідає. Важливо, чим він тебе заражає.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram