Сиджу гортаю знічев’я "Біблію для дітлахів". Добираюся до так званих "кар єгипетських". Зізнаюся: вони мені завжди подобалися. Звісно, дещо одноманітні, але то пусте: на інших сторінках їх удосталь на будь-який смак. Взагалі, жах іще той!

Так от. Доходжу до кар єгипетських. І в четвертій читаю: "Слідом за мошвою налетіли ґедзі; у цих мух були такі гострі жала, що проштрикували навіть шкуру в коней. Ніде не могли сховатися від них єгиптяни". Шкода єгиптян, а коней і поготів. Але! "Хто вони такі, оті ґедзі?" – думаю собі. Я ж бо знаю про них лише одне: дуже болюче жалили мене в дитинстві. Великі. Злі.

Починаю нишпорити в Мережі. І що ж я знаходжу? Виявляється, провідним фахівцем із цих самих ґедзів у колишньому СРСР був такий собі Микола Григорович Олсуф’єв, наш земляк. (Ще б пак!) Народився аж в 1905 році у Волинській губернії. Як стверджує Вікіпедія, визначний ентомолог, і не просто ентомолог, а диптеролог, тобто знавець представників загону двокрилих комах. "Крупнєйший в СССР спєциаліст па ізучєнію слєпнєй", тобто ґедзів. Автор 300 наукових публікацій, зокрема монографії "Слепни. Фауна СССР" (1-е видання 1937 р., 2-е – 1977-го). Описав (увага!) два нових роди і близько 40 видів ґедзів. Тобто – беззастережний авторитет. Шкода, що 30 років уже, як помер (за місяць, 18 вересня, треба буде не забути пом’янути: хильнути чарчину). 

"Ну то й що?" – спитаєте ви. Зачекайте: це ще не кінець історії, і навіть не середина.

Зазначу тут (бо забувся): Олсуф’єви – старовинна шляхетська родина. Батько Миколи Григоровича, Григорій Васильович Олсуф’єв (2/14.02.1875 – 17.07.1957) – колезький реєстратор, в 1910-х рр. – діловод Пензенського відділення Селянського поземельного банку. А ще – ентомолог-любитель (овва!). І то неабиякий: дійсний член Російського Імператорського ентомологічного товариства, автор цінних праць "Короткий посібник для збирання комах" (1913), "Огляд бронзовок Кавказу і суміжних країн" (1916) та ін. 1928-го йому якось вдалося виїхати із СРСР: спочатку до Франції, потім він недовго працював ентомологом (!) у Марокко, з 1929-го чи 1930-го жив і працював на Мадагаскарі, де й помер. Хоч роман пиши (або кіно знімай).

Дітей – Ольгу (1903 – 1986), Миколу (1905 – 1988) та Василя (1910 – 1988) – із собою на еміграцію не забрав, бо розлучився з їхньою матір’ю ще в 1913-му. Але своє захоплення ґедзями старшому синові заповісти встиг.

Читайте також: Загибель і воскресіння: символічна доля Михайлівського Золотоверхого. ФОТО

Ну, добре, скажете (або не скажете) ви. Від єгипетських кар до Олсуф’євих, Волині (й навіть до Мадагаскару) ти якісь ниточки протягнув. То й що? Із собою або хоча б із Харковом ти можеш їх якось пов’язати? Створити, так би мовити, сюжет. Атож, можу.

Трохи вище я вже згадав був рідну (старшу) сестру М. Г. Олсуф’єва – Ольгу Григорівну (26.08/08.09.1903 – 12.01.1986). Була вона, як то кажуть, особистістю непересічною. Поетка (літературний псевдонім Алла Зіміна), актриса, театральна редакторка, ще й бардкою (авторка понад 1000 пісень, серед яких "Гімн старих воркутян" – неофіційний гімн Воркути). У 1922–1923 рр. працювала в Большому театрі, потім – на кіностудії "Мєжрабпомфільм". 1936 року була заарештована й засуджена на три роки за "контрреволюційну агітацію" (з іншого джерела – "за підготовку терористичного акту").

(Зі спогадів колишніх в’язнів ГУЛАГу відомо, що коли людей саджали зовсім ні за що, коли й "дєла", вважай, не було, то давали п’ять років; тоді три – то вже зовсім, двічі "ні за що".)

Строк відбувала у Воркутлазі, після "звільнення" отримала "мінус", у 1941-му "добровільно" повернулася до Воркути. (Перепрошую за лапки, але всі радянські біографії рясніють отими лапками.) Повернулася не просто так: до чоловіка. (Шлюб, щоправда, вони зареєстрували аж 20.04.1957-го, після реабілітації Ольги Григорівни 30.12.1956 року.)

Отже, жила із чоловіком у Воркуті (1941–1949, де в 1944–1948 рр. виступала в музично-драматичному театрі комбінату "Воркутавугілля"), в Ігарці (1949–1951), Коряжмі (1954–1957), потім у Москві. 

Ось цей її чоловік (тобто зять "нашого" крутого ґедзьолога), чиє прізвище вона потім носила, був до пари Ользі: теж, як той казав, був і на покутті, і під покуттям. Кілька слів про нього.

Йосип Аронович Богораз (1896, Овруч Волинської (знову Волинської!) губернії, нині Житомирської області – 1985) – український економіст, педагог, письменник. Від 1919 року член більшовицької партії. Наприкінці 1920-х – у першій половині 1930-х – співробітник Держплану й Інституту червоної професури, завідувач кафедри на економічному факультеті в (моєму!) Харківському університеті. 1936 року звинувачений в троцькізмі, заарештований і засуджений до п’яти років концтаборів (1936–1941). Після "звільнення" – на засланні (куди до нього й приїхала Ольга Григорівна). 1957 року був реабілітований і поновлений в партії. Але в 1974-му вийшов із неї сам (!), мотивуючи це в заяві так: "У зв’язку з переконаннями, що не сумісні з перебуванням у партії". Можете собі таке уявити? Певно що ні.

Наприкінці 1950-х став писати художні твори. Автор надрукованої 1977 року в журналі "Континент" повісті "Насєдка" (не плутайте із квочкою!), роману "Відщепенець".

Отаке було подружжя. Дай боже всім мати таких чоловіка або дружину.

Ви бачите, я вже наблизився до Харкова. Зараз підійду ще ближче.

Читайте також: Харків послідовно руйнують і врешті-решт доруйнують самі харків'яни. ВІДЕО

8 серпня 1929 року в Харкові перша дружина Богораза народила йому доньку – одну з найвідоміших у майбутньому правозахисниць Ларису Богораз (у 1989–1996 рр. була головою Московської Гельсінської групи).

У 1950-му році Лариса закінчила філологічний факультет Харківського університету. А на одному з нею курсі (чи на курс старше – зараз нема в кого спитати) вчилися і на все життя подружилися з нею (тут я вже не помиляюся) Марлєна Рахліна і Борис Чичибабін. Хто вони такі – пояснювати не буду: кому треба, й так знає. Я знав обох. Марлєну Давидівну менше (був кілька разів у неї вдома), Бориса Олексійовича добре й близько останні сім років його життя (1987–1994). Про Богораз чув від них, знав, хто вона така. А оскільки краєчком доторкнувся правозахисного руху (товаришував із кількома людьми із цих кіл), то нема нічого дивного, що 17 червня 1991 року (за два місяці до так званого "ГКЧП") я потратив на семінар із прав людини в Інституті культури. У старому щоденнику збереглася коротенька (на один абзац) замальовка враження від того заходу, не дуже доброго враження. Подаю не редагуючи (лише трохи скоротив): "Сьогодні на семінарі з прав людини (в інституті культури) поставив якомусь молодому алтайцю – після його виступу – питання, що давно мене допікає: що може врятувати малі народи від вимирання і етнокультурної деградації? Політична незалежність? Резервації?.. Богораз розглядала мене, як комашку... Ну вас до біса з вашими семінарами, говорильнями, – і мене, з моїми недоречними вискакуваннями!.." Щось тоді мені не сподобалося в атмосфері тих зборів. Ну та грець із ним.

…До чого я це все? Не знаю. До чогось. Мо’, до того, що старію от зараз на самоті, і шкодую за ними всіма, кого знав добре, не дуже добре й майже зовсім не знав. За всіма тими, котрі "ні за що" отримали свої "єгипетські кари". А було їх чимало навіть у моєму оточенні (чи то радше – я був у їхньому оточенні: десь близько, десь неподалік, десь на обрії або й за обрієм) – тих, хто пройшов ГУЛАГ. Євген Михайлович Анцупов, Борис Олексійович Чичибабін, Юрій Васильович Бадзьо, Генріх Ованесович Алтунян, Володимир Львович Гершуні, Альгіс Андрейка, Анатолій Іванович Корягін, Анатолій Кузьмович Здоровий, Лариса Йосипівна Богораз, Ольга Григорівна Богораз (Олсуф’єва), Йосип Аронович Богораз…

…І ще одне. Оскільки я живцем бачив Ларису Богораз, яка була падчеркою Ольги Богораз, яка була сестрою Миколи Олсуф’єва, який вивчав і збирав колекції ґедзів, які, ймовірно, були нащадками тих біблійних ґедзів, що покусали геть усіх єгиптян, які розплачувалися за свого фараона, який раз за разом обманював Мойсея, – то, може, є якийсь зв’язок між нами усіма? Живими і мертвими, винуватими і невинуватими, сьогоднішніми і древніми? Між нами і ґедзями? Врешті – між нами і богом, якого, звісно, нема, – але ж може бути зв’язок між тим, що є, і тим, чого нема? Чи ні?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram