Стравохід і трохи шлунка — невелика втрата, аби ще милуватися сонцем, яке то заходить, то встає, еге ж?

Інколи ми забуваємо. Сплачуючи рахунки чи міняючи масло. Більшість людей не готові до смерті, своєї чи когось іншого. Вона їх шокує та жахає. Великий сюрприз. А я ношу смерть у лівому кармані. Інколи я дістаю її та кажу: "Ей, крихітко,  як поживаєш? Коли прийдеш за мною? Я буду готовий".

Чарльз Буковскі

Рівно півтора роки тому я вдруге викликав "швидку" додому — від пекельного болю в спині дивним чином вдалося не збожеволіти. Насправді виявилося, що це не найсильніший біль, який чекає на мене попереду — та й приводів втратити ґлузд потім було набагато, набагато більше.

Рік тому в цей час я боявся зайвий раз помити голову — мокре волосся чіплялося до рук, як шерсть драного кота, лиш варто було торкнутися голови. Знову ж таки, все виявилося не так погано — більша частина шевелюри лишилася на місці, хоч і помітно прорідилась, як американська піхота на Омаха-Біч одного історичного ранку.

Взагалі, усе дійсно виявилося не так погано. Чорт забирай, тепер я можу це сказати — навіть жарти доктора Дурнєва про рак я знаходжу не позбавленими гумору (хоч і категорії Б).

Читайте також: Вчителі віддали 100 днів своїх лікарняних хворому на рак колезі

Один з найулюбленіших акторів наших мам і 90-х Патрік Свейзі, крім того, що запалював в "Диких танцях" (VHS-касета з цим фільмом особливо цінувалась в прокаті, який тоді працював в Чернівцях, в Будинку естетики і дозвілля — її просто неможливо було застати), запам’ятався ще й у "Привиді" з геніальною Вупі Голдберг. За сюжетом його герой після смерті застряг між наших світом і потойбіччям — і через певні обставини тривалий час не міг стати повноправним членом потойбічного соціуму.

Я згадую героя Свейзі кожного дня, коли йду по вулиці, коли дивлюсь на людей, занурених у власні проблеми та роздратування, ба більше — коли сам забуваю, що пережив, і стаю дратівливим, дріб’язковим або навпаки — надто самовпевненим.

Якимось чином я "зловив" немаленьких розмірів пухлину у стравоході — зачепило ще й шлунок (лікарі після операції змінили групу інвалідності з другої на третю). До того ж — двостороння пневмонія. Я мало що зберіг у пам'яті з того хаосу навколо мого ліжка — сім’я, друзі, лікарі, колеги, — але чітко пам’ятаю, що в певний момент медики обласної Чернівецької лікарні розвели руками і сказали — усе.

Ну як усе, пару тижнів на морфіні, а потім так. Усе.

Але — в реанімації Чернівецького онкодиспансеру мені повернули свідомість. Потім пекельним реанімобілем (от тоді я жалкував, що живий. Детальніше — у другому блозі) доправили до Інституту раку в Київ. Там ми — я і лікарський склад відділення — довго обопільно мучили одне одного. Вони мені — дві трубки в легені через спину діаметром в сантиметр (знадобилось 30 ампул лідокаїну та особисті обійми завідувача відділенням, аби я це витримав) — я їм сюрприз у вигляді стафілококу в легенях та температуру за день до операції. Але вони виявились сильнішими.

Чітко пам’ятаю, що в певний момент медики обласної Чернівецької лікарні розвели руками і сказали — усе
Операція з видалення пухлини, власне, тривала близько 9 годин — мене забрали о 8-й ранку, абсолютно байдужим до моєї долі — щось сильнодіюче та приємне вштрикнули в ягодицю, і повезли. Порізали доволі сильно — хороший шмат того, через що в усіх людей їжа дістається унітазу, я втратив. Але ж стравохід і трохи шлунка — невелика втрата, аби ще милуватися сонцем, яке то заходить, то встає, еге ж?

Читайте також: Що спершу робити, якщо Ви зустрілися з діагнозом "онкологія"

І власне. Півтора роки після першого симптому. Більше року після операції. Рік після найактивнішої фази хіміотерапії. Як герой Свейзі, нині я застряг — я не той, хто може сміливо заявити про остатону перемогу над хворобою, бо ця хвороба підступна, як жодна інша. Причому кілька місяців спостерігання за пацієнтами Інституту раку свідчать — я доволі легко відбувся.

Відділення стравоходу на четвертому поверсі основного корпусу, кілька вузьких спеціалістів — майже кожного дня потрібно було їх відвідувати. В такі собі дні — пішки, в найгірші — на інвалідному візку. Проте під час цього нелегкого квесту кожного разу ми намагалися не потрапляти на другий поверх. На другому поверсі Інституту раку — дитяче відділення. Зустрітися очима з восьмирічним хлопакою чи дівчинкою, вже сірою та облисілою від хімії, було не менш боляче, аніж чергова пункція у спину.

Я вже писав, здається, про хлопця з обличчям старого, який одного разу прийшов у наше відділення. Через якийсь час після цього я зустрів його вдруге — з ампутованою вище коліна ногою, на милицях.

Читайте також: Диагноз "рак" в Украине может быть ошибкой. Шокирующий рассказ израильского врача-онколога

Я згадую і сусіда по палаті, якого забрали на операцію, але назад він вже не повернувся — серце не витримало. І інших пацієнтів інституту, які лишились там. А я — поїхав. Попри кількамісячне божевілля від болю, я на місці. У мене все на місці. Ну, майже усе. Будемо відверті — колишнє здоров’я повернути навряд чи вдастся — з мене вирізали добрячий шматок мене ж, на сонці мені краще не перебувати, алкоголь та інші цікаві штуки — поза законом, і найголовніше — я все ще пацієнт. Все ще онкопацієнт.

Нині я кожні три місяці навідуюсь в інститут на перевірку. Комп’ютерна томографія та гастроскопія — малоприємна колись процедура — нині стала вже чимось звичним. Нині це і всі обстеження. Профессор обіцяє скоро перейти на інший режим — раз на півроку. Якщо все буде добре, звісно.

Патрік Свейзі помер від раку у віці 67-ми років. Його герой у фільмі "Привид" також врешті-решт відправився на той світ. Можливо, треба було вибрати більш оптимістичний приклад для порівняння, якщо ти хочеш надати своєму блогу життєствердних ноток, чи не так, скажете ви? Та чорт з ним, скажу я. Я просто хочу нагадати, що життя занадто коротке і в будь-який момент може так повиснути на волосинці, що і оговтатись не встигнете.

Я починаю оговтуватись лиш зараз. Маючи великі сподівання на той час, яким вимірюється моє майбутнє, нині я пам’ятаю — життя коротке.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram