Чи можливо за три дні заблукати в зеленому лабіринті, дістатися до Пупа Землі, розбити табір біля поховання скіфських царів, спуститися в каньйон Диявола і скупатися у мертвій воді на одній із найдавніший у Євразії ділянок суші? Звучить, як зачин фантастичної повісті, головним героєм якої може стати практично кожен українець. Для цього потрібен хіба що: надійний автомобіль, зручні кросівки та завзятість. Ну і звісно фотокамера, бо цю неймовірну красу захочеться зафіксувати і зберегти враження на все життя.

Отже, кидаємо алегоричний чарівний клубочок і вирушаємо у казку, звану Національний природний парк "Бузький гард". Він розташований у Миколаївській області, займає площу понад шести тисяч гектарів і простягається на 70 км вздовж річок: Південний Буг, Велика Корабельна, Мертвовод й Арбузинка.

Читайте також: Блакитні лагуни в Україні: найчистіші озера та кар’єри для купання. ФОТО, ВІДЕО

Звісно, охопити таку велику територію за короткий термін досить складно, і, чесно кажучи, не потрібно, адже кожен закуточок цих заповідних територій вартий особливої уваги. Отже, вибираємо південну частину "Бузького Гарду" – каньйони Актівський та Арбузинський, а також урочище "Лабіринт" у селі Трикрати.

За відправну точку беремо невеличке місто Вознесенськ у Миколаївській області. Півгодини на авто – і ми потрапляємо у в літній маєток "патріарха лісу в степах півдня" графа Віктора Скаржинського у селі Трикрати. Він походив зі старовинного українського козацького роду, був ветераном війни 1812 року. У першій половині ХІХ століття Скаржинський був справжнім новатором у галузі лісоводства й сільського господарства.

Трикратський ліс – це зелений шедевр Віктора Скаржинського, плід титанічної праці графа та місцевих жителів. Штучно насаджений парк, дуже розумно спроектований: зі звивистими стежками, відведеними від основного русла річки Арбузинка каналами, містками і альтанками, 150-річними дубами-велетнями, він є прихистком для багатьох видів птахів і тварин. Він нічим не поступається Софіївському паркові в Умані. У 1972 році парк отримав статус державного заповідного урочища під назвою "Лабіринт".

Місцева нелякана Тортила (близько 30 см завдовжки) неквапливо перетинає річку.

Поблукавши зеленим лабіринтом, виходимо на старовинну бруковану гранітними брилами дорогу та рушаємо до наступного пункту – Арбузинського каньйону.

Річечка Арбузинка – приток річки Мертвоводу – знаходить собі шлях серед величезних гранітно-базальтових брил, вкритих засохлими від літньої спеки мохами.

Рослинка з оптимістичною назвою "молодило" в середині серпня цвіте – з охайної розеточки вивищується стовбур, згори увінчаний блідо-жовтими квітками. Нагадує якусь екзотичну пальму.

Серед понад 1000 видів рослин місцевої флори 34 види занесені до Червоної книги України. Серед них вирізняється унікальна реліктова мерингія бузька, для якої гранітні скелі Побужжя – єдине місце зростання на Землі. Отже, пильно дивіться під ноги – раптом якась непоказна квіточка – остання на нашій планеті.

Арбузинський, або Малий Актовський каньйон хоч і невеличкий, але надзвичайно мальовничий. Спуститися зі скель до води досить важко – треба мати певні навички скелелазіння та зручне взуття. Не дивно, що ці місця облюбували альпіністи.

Найвищою точкою місцевості вважається скеля Пуп Землі, на вершині якої гордо майорить український прапор. Звідси відкривається вид на село Актове й річку Мертвовод.

Вдалині привертають увагу білосніжні скелі – це кар’єр, де видобували крейду. Вирушаємо туди. Зараз він виглядає покинутим, але майже інопланетні білі скелі, наче драконячі зуби, можуть бути чудовими декораціями для фотосесії.

Над головою пурхають різноманітні пташки – навіть вдалося "впіймати на камеру" грайливу парочку бджолоїдок.

Читайте також: Ізюм: місто контрастів на Слобожанщині. ФОТО

Потроху день спливає, заступає ніч. Бездонне небо, розсип зірок, смуга Чумацького шляху над головою і пласти граніту під ногами, які налічують мільярди років. Ця ділянка суші вважається однією з найдавніших у всенькій Євразії! Світовий океан не затоплював її протягом останніх 60 млн років. Колись тут були гори, вулкани, але із плином часу вони вивітрилися, лишивши по собі тільки гранітно-базальтову "підошву". Прадавні племена, скіфи, уличі, чумаки, козаки, а тепер місцеві пастухи й туристи прокладають стежки по цій віковічній землі.

Село Актове – невеличкий населений пункт на річці Мертвовод із охайними пофарбованими на синє (південноукраїнський стиль народної архітектури) будиночками, де було заплановано перепочити перед наступним каньйоном і набрати води.

Втім з‘ясувалося, що самі мешканці Актового потерпають від нестачі питної води – у єдиній на все село криниці вода виявилася гіркою. Місцяни користуються привізною водою. Тож варто брати з собою запас живильної вологи, щоб не обтяжувати селян, або купувати воду в місцевій крамниці.

Пройшовши всю головну вулицю села Актового від початку до кінця, нарешті дісталися до головного орієнтиру, який свідчить про близькість каньйону. Місцеві так і кажуть: "Ідіть до лелеки, а потім вниз – будуть вам скелі". Ось він, красень, сидить на гнізді і вказує шлях подорожнім. Чимало спритних горобців також знайшло прихисток у лелековій оселі. Щороку сімейство чорногузів повертається сюди і виводить пташенят – то ніби запорука миру й щастя на цій землі.

Актівський каньйон або Долина диявола. Нічого такого інфернального ми не побачили, навпаки – краса божественна! Щоб вповні насолодилися нею, варто прийти сюди коли сходить сонце. Рожеве проміння поступово відтісняє в химерні ущелини нічні тіні, відкриваючи очам неймовірні хаотично навалені гранітні брили, порослі глодом і тереном. Ніби якийсь прадавній велетень нагромадив їх.

Граніт вразливий до температур – скелі, розігріті сонцем, вночі вихолоджуються, з’являються мікротріщинки, які заповнюються водою. У холодну пору року ці водяні канальці замерзають, і крига ще більше розширює тріщини. Так, з року в рік, з віку в вік сили природи розколюють реліктові скелі, жбурляють уламки на дно каньйону, а потім обтешують і скруглюють їхні силуети.

На дні каньйону протікає річка з містичною назвою Мертвовод. Існують різні гіпотези щодо походження назви, і кожна схожа на правду.

Вода насичена сірководнем, з високим показником мінералізації, і має певний гіркуватий присмак, а в тихих заводях, порослих очеретом, аїром, ряскою і лататтям, вона майже не рухається і здається чорною. Тим не менше, купатися у ній дуже приємно – прогріта сонцем вода насичена, крім сірководню, соками цілющих трав, настояна на листі і корі дубів, яких тут росте чимало, відфільтрована виступами гірських порід.

Важко повірити, але колись ця річечка, коровам по коліно, була судноплавною. Однією з причин обміління річки є невдале господарювання – в багатьох місцях її перегороджено дамбами, не вичищаються замули, порушується берегова лінія. Ще однією з наболілих проблем є викидання сміття в річку – прикро спостерігати, як люди, що мають змогу насолоджуватися природною красою Побужжя, самі ж псують її своїми відходами.

Читайте також: Оптичні ілюзії від українського художника, на які варто поглянути двічі

Тим не менше, подорож добігає кінця, чарівний клубочок веде нас вниз по течії Мертвоводу назад до Вознесенська. Ще трішки – і річка впаде у Південний Буг. У місці злуки двох річок колись знаходився козацький зимівник Соколи, який входив до складу Бугогардівської паланки – адміністративно-територіальної одиниці Війська Запорізького низового часів Нової Січі (1734–1775 роки). До того, тут знаходилася турецька фортеця Чичаклей, ще раніше – поселення східнослов’янського племені уличів, яким передували праслов’янські племена доби бронзи, і так далі вглиб віків.

Отже, казочці кінець – час повертатися додому, в сьогодення, і переповідати її всім затятим дослідникам прекрасної України.

Фото – Юлія Крижевська.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram