Нездатність об’єднуватись – головна проблема України. Тому і не дивно, що відома журналістка Юлія Мостова у свіжому інтерв’ю відзначила, що нам потрібна кастрація амбіцій, бо країну розберуть на органи.

І от знову вибори. Знову – амбіції. Уже більше 30-ти осіб претендують на пост наступного президента України. Майже ніхто не хоче домовлятись та поступатись. Чи не стане це самолюбство наших політиків додатковою приманкою для агресивного сусіда? Чим може закінчитись для України оця нездатність об’єднуватись? До Вашої уваги роздуми відомої української письменниці та журналістки Наталії Дзюбенко-Мейс. Вона розповіла для UAINFO про проблемні вузлові точки нашого суспільного життя та про те, як нам, українцям, нарешті приборкати свого внутрішнього гетьмана. 

Київські князі не могли між собою домовитися ні про що. Розбрат, міжусобиці і братовбивчі війни довели Київську Русь до внутрішньої руйнації, тому і стала вона легкою здобиччю для орд Чінгіз-хана. Не дослухалися потомки до кличу Ярослава Мудрого «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно».

Не могли між собою домовитися українські гетьмани. Хто за Порту, хто за Польщу, хто за Москву. І як результат – падіння славетної козацької держави. І становище закріпаченого малороса під п’ятою північною сусіда.

Поразка українців в національно-визвольних змаганнях на початку 20 століття – окрема тема. Свого часу мій чоловік – відомий американський дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс намалював для мене на стіні карту розколів українських політичних партій. Вийшов химерний павук з десятками, навіть сотнями вузлів. Для мене ця політична мапа пояснювала все. Можна написати томи про трагічний, кривавий перебіг тих подій, та неможливо уникнути того факту, що головною причиною тодішньої поразки стала не відсутність героїзму, чи волелюбних прагнень, а невміння домовлятися, об’єднатися навколо головного. Засліплені власними ідеологемами українські політики, еліти не змогли вихопити власний народ після розпаду імперій, відкинути власні амбіції і перед загрозою зовнішнього ворога розпочати державотворчі процеси. Як результат – голодомори, репресії, культурна і духовна деградація. Уже в новітній імперії під знову ж таки орудою північного «братнього» сусіда.

Здавалося – це справи давно минулих днів. Аж ніяк. Не можна недооцінювати тяглість політичної культури. Українська незалежність – вистраждана, омріяна, така багатообіцяюча розпочалася із тих же політичних усобиць. Національні демократи замість того, аби йти єдиним фронтом, розсварилися і кожен зокрема пішов на вибори здобувати президентську булаву для себе коханого. Програли усі. Та насамперед Україна, котра отримавши після розпаду СРСР розвинену економічну інфраструктуру, багату сировинну базу, освічений і працьовитий людський матеріал, затупцювала на місці, постійно конфліктуючи навколо геть другорядних питань, котрі не мали ніякого стосунку до державного будівництва.

Читайте також: Владоможці ще не збагнули глибину суспільного шоку. В повітрі грозові розряди", - письменниця

Навіть нині, післямайданні партії пропонують нам, як правило, популістські програми, зосереджуються за сумною традицією на критиці опонентів, а не на конструктивних програмах. Чиста ідея незалежної України не обґрунтована серйозними економічними програмами, програмами розвитку соціальних механізмів, вже призвела до відпадання найбільш інтелектуальної і мислячої частини суспільства, не схильної до політичного авантюризму чи радикальних методів. Саме ця частина українського суспільства нині практично не представлена ні в законодавчій, ні у виконавчій владі. Та саме вона, як на мене, вирішуватиме результат політичних протистоянь на майбутніх президентських виборах.

І це причина того, що аналізуючи політичні процеси в Україні в своєму нещодавньому розлогому інтерв’ю головний редактор «Дзеркала тижня» Юлія Мостова так зневажливо і критично оцінює політичний ландшафт України. Іншого вона не знає і, навряд чи зрозуміє. Вона має справу з тими політиками, які є. З тими процесами, які на поверхні. Вона добре орієнтується в прив’язних ременях, підводних течіях сучасного політичного Універсуму, втім явно переоцінює свій вплив на них. Проте в її аналізі є чимало слушного хоч і не договореного до кінця. Мене, наприклад, в останню чергу цікавить її особистісне сприйняття українських президентів, бо президент – не людина, а структура, механізм. Поки що всі ці структури орієнтувалися на великий капітал, не усвідомлюючи, що саме середній клас кровно зацікавлений у існуванні держави, як гаранта своєї стабільності, той середній клас, який нині не знає як вплинути на загальний перебіг подій в ситуації хаосу. І, ймовірно, він обиратиме Порошенка, як заруку, що не буде гірше.

А куди вже гірше, якщо олігархія – себто великий капітал пов’язаний з владою, нині пряма загроза існуванню України як незалежної держави. Тут Юлія Мостова має рацію.  Бо наша перспектива впирається знову ж таки у роздержавлення, у створення сфер, не підім'ятих державою, де людина може застосувати свою енергію, виявити здібності, політичну волю.

Розв’язання цих питань потребує не просто гарних намірів, які очевидно є у таких претендентів, як наприклад маргінали Вакарчук чи Зеленський, про яких мимохіть згадує Юлія Мостова, як про серйозних політичних гравців, а і неабиякої компетенції, виучки, знань.

Не треба бути пророком, аби спрогнозувати, що наступного президента ненавидітимуть так само, як і нинішнього.

Наступний президент, якщо він піде на непопулярні економічні реформи, а час для них настав учора, матиме страву з тією самою політичною культурою, виплеканою за часи незалежності в Україні – що би не робив, а винен ти. І неймовірно важко, якщо взагалі можливо, буде знайти опертя на потужну політичну суспільну силу, яка би підтримувала і контролювала його діяльність. Це не у нашій традиції. Як не гірко. Згадаймо Леоніда Кравчука, який звертався за підтримкою до Народного Руху і що з того вийшло.

Читайте також: Українцям варто припинити тішити себе думкою про геніальне походження та призначення – політолог

Звісно, жодні подібні вибори у світі не обходяться без вихлопу емоцій. Вони неминучі і на прийдешніх президентських в Україні. Обіцятимуть багато. Ледь не золоті гори. Підвищити пенсії, знизити тарифи. З якого джерела? Нинішні економічні реформи дадуть ефект лише через два-три роки. Наступний керманич, якщо це буде не Порошенко, критикуватиме свого попередника та пожинатиме плоди діяльності нинішньої владної команди. Це найгірший варіант.

Корупційну складову відчуває на собі нині ледь не кожен громадянин України. Бюрократія, яка розростається з кожною новою постановою Верховної Ради чи Президентським указом, підгрібає під себе все нові і нові анклави суспільного життя. Знищити корупцію створенням органів, які з нею воюють, неможливо. Потрібно вибити у неї з-під ніг ґрунт, на якому вона розростається.

І тут би пригодилося хоч раз на віку дослухатися до вікопомного заклику Ярослава Мудрого. Претендентам на Президентське крісло вийти спершу не на трибуну мітингів, ток-шоу, чого там іще. А сісти за стіл переговорів. За круглий стіл. І проговорити всі болісні проблемні вузлові точки нашого суспільного життя. З’ясувати свої позиції, накреслити перспективи. Шляхи лікування. Поступитися власними амбіціями. Дослухатися до експертного середовища. Домовитися з опонентами, вгамувати апетити свого внутрішнього гетьмана, адже подальший рух по зачарованому колу означатиме крах, або черговий тупик нашої державності. Чергову трагедію України, за яку так дорого платять нині наші герої, проливаючи кров на східних рубежах.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram