9 листопада 2018-го минає 100 років із дня усунення німецького імператора від влади та проголошення Німецької Республіки, яка увійшла в історію як Ваймарська республіка (названа так за місцем скликання демократичних національних зборів), пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Цей ювілей припадає на найважчий період для демократії в Німеччині від часу заснування Федеративної Республіки в 1949-му. Традиційні "народні партії" ХДС/ХСС і СДПН перебувають у занепаді, як нещодавно показали їхні драматичні втрати на виборах у федеральних землях Баварії та Гессені. Одночасне зміцнення екстремістських сил, насамперед правих, за зростання готовності до вуличного насильства, дедалі більша вербальна бруталізація політичних суперечок і поширена недовіра до принципу репрезентативної демократії зумовили в німецькій громадськості стурбовані дебати про те, чи може ваймарська ситуація повторитися нині. Під тиском правих і лівих антидемократів ваймарська демократія систематично вихолощувалася й демонтувалася, аж поки Гітлер її остаточно не ліквідував.

Читайте також: ЄС – не супермаркет: чому й навіщо маємо це усвідомити

Те, що Федеративна Республіка незрівнянно міцніша, ніж Ваймарська, довший час вважалося в Німеччині беззаперечним. При цьому часто навіювалася думка про те, що перша німецька демократія зазнала поразки через внутрішні слабкі місця своєї конструкції. Однак насправді після початкових потужних криз і невдалих спроб переворотів від радикальних націоналістів і комуністів, починаючи від 1923-го, вона значно стабілізувалася. У наступні роки Ваймарська республіка пережила не лише економічне та культурне піднесення, а й політичну нормалізацію. І лише світова економічна криза наприкінці 1929 року з її нищівними наслідками для Німеччини стала початком загибелі країни. Але ще 1930-го практично ніхто не міг собі уявити, що протягом кількох років демократичний лад буде повністю зруйновано й замінено на тоталітарну диктатуру. Але цей кінець аж ніяк не був неминучим. Вороги демократії тріумфували не останньою чергою через те, що їх хронічно недооцінювали, а демократичні сили виявилися неспроможними рішуче й консолідовано виступити проти них.

Простого повторення цього катастрофічного розвитку в сучасній Німеччині очікувати точно не слід. Інституції правової держави в німецькій демократії справні, а прихильники радикальної зміни системи, як і раніше, в меншості. Але в середньотерміновій перспективі немає нічого небезпечнішого для демократії, ніж позірна впевненість у тому, що вона нібито гарантована назавжди. Вона стабільна настільки, наскільки стабільні інституції, що є її носіями. А останні сильні настільки, наскільки бездоганними й цілісними є особи, які діють у них, а також наскільки готові захищати й розвивати демократію політичні представники та більшість громадян. Проте сьогодні цього розуміння та готовності бракує в ліберальних демократіях Заходу. Надто часто їхні громадяни вважають демократичні свободи та права самі собою зрозумілими. Зростає нетерпіння до інколи важкого та тривалого пошуку демократичних компромісів. Натомість демагоги обіцяють швидкі й однозначні рішення. При цьому, на відміну від фашистів і націонал-соціалістів у XX столітті, нинішні правонаціоналістичні рухи не виступають відкрито проти демократії, а вдають, ніби хочуть її розширити та зробити "автентичнішою".

До того ж в еру надміру інформації в цифровій сфері, систематичних дезінформаційних кампаній і кібератак із боку авторитарних режимів проти ліберальних демократій людям стає дедалі важче розрізняти дійсність, інсценовану реальність і чисту фікцію. Ця дезорієнтація у сприйняті інформації призводить до релятивізму, який у майбутньому може вихолостити демократію. Від часів Ніцше модерні філософи намагаються поставити під сумнів претензію на вищість правди над брехнею, раціональності над міфом. Водночас вони не зупинилися на правильному, невід’ємному для демократичного суспільства  переконанні, що жодна правда не є абсолютною та остаточною, а має аргументовано обстоюватися проти інших версій. Натомість із постмодернізмом набула поширення теза, буцім усі "правди" однаково чинні та мають однакове право на репрезентацію.

Читайте також: Занадто відкрите суспільство та його вороги: коріння євроскептицизму в Європі

Це сум’яття ціннісних масштабів використовують авторитарні сили, щоб підважувати духовні й інституційні основи демократії. При цьому сьогодні вони здебільшого відмовляються від нав’язування людям сформованої ідеологічної картини світу. Авторитарні системи панування, такі як путінська Росія, зосереджуються на генеруванні примарної реальності, в якій правляча верхівка безперешкодно може здійснювати свої кримінальні оборудки. Зредуковані форми ідеології, на які вони при цьому спираються, мають по суті поширювати одну-єдину ідею: що всі люди продажні, всі інституції корумповані, всі етичні принципи – це сентиментальні ілюзії, а отже, всі спроби розрізняти добро та зло – лише марнування часу. Щойно це закарбується в головах, злочини не будуть більше помітними, позаяк вважатимуться нормальним станом речей.

Багато хто в Німеччині сподівається, що їхня країна має сильніший імунітет проти нових антидемократичних спокус, ніж інші на Заході, бо має за плечима найнегативніший досвід. Проте це небезпечний самообман. Адже зло завжди було надто винахідливим, щоби двічі являтися під однією маскою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram