Починати – один з найголовніших процесів людського життя.

Дитинство кльове у першу чергу тим, що там більше починаєш, аніж продовжуєш і майже нема завершень. Бо зазвичай те, що завершується під час нашого дитинства – насправді просто ставиться на паузу чи переривається темною частиною доби, а завтра можна продовжити з місця, на якому зупинився.

Початок завжди треморний і хвилюючий, його очікування часто одне з найсильніших відчуттів будь-якого приємного процесу. Бо початок і є, власне, повноцінним життям – стартом дороги і відчуттям того, що все попереду, приємною наявністю перспективи. 

Читайте також: Філософ: Місця, як і люди, мають свій життєпис

Починати новий зошит, чи заносити ложку над цілим тортом, чи розривати величезну упаковку жувачок – ооо, так. Це життя. Це воно.

Чим далі дорослий – тим менше починаєш, а в основному продовжуєш давно почате. Часто вже навіть не пам’ятаєш для чого ти це починав, всі спогади про сенс та логіку початого вивітрює час, вибілює як вигорілі на сонці газети. Залишаються просто прямокутні шматки паперу, на яких вже нічого не розібрати.

Тому багато явищ і процесів нашого життя, у яких ми задіяні, схожі за смаком на вивітрену боржомі, з якої давно вийшов газ. Ми п’ємо, бо пам’ятаємо, що він там був. Ну і шкода виливати, бо ж грошей коштує.

Читайте також: Що нищить, але не знищить українську сім’ю

Саме тому у дорослому віці неймовірно важливо заставляти себе починати. Починати нові процеси, нові знайомства, нові справи, нові стосунки. Не втомлюватись брати нову стрілу з тули і посилати її у напрямку цілі. Так імовірність поцілити виростає.

Якщо постійно не починати – то з нами покінчено. Ми перетворимось на свідків фінішу, темних фігур без жодної перспективи. 

А білі починають – і виграють. Бо починають.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram