Однією з переваг українського кінематографу є якраз те, що він має добре і потужне підґрунтя – наявність сучасної української літератури, яка дає добрі сценарії до сюжетів, що часто запобігає появам у кіно так званих «сюжетних дір».

Фільм «Дике поле», якого знято за мотивами та, загалом, сюжетною лінією роману Сергія Жадана «Ворошиловград», є гарним прикладом такого кіно.

Навіть саму атмосферу, описану в романі, тут було показано з хірургічною точністю. Захланність та пофігізм пострадянського Донбасу передано не менш соковито.

Насиченість фільму «натуральними» моментами, такими, зокрема, як смачні конструкції, що майже повністю складаються з матюків, добре поєднання російськомовних та україномовних персонажів, натуралізація та деяка гіперболізація явищ, характерних для Донбасу – все це робить кіно вельми реалістичним та «життєвим».

Деякі моменти здаються вельми «переграними», та насправді вони є цілком реалістичними, що я готовий підтвердити, оскільки довелося багато подорожувати Донбасом, спілкуватися з його мешканцями, бачити його життя наочно.

Так, авторитети та «рєшали» там дійсно знаходять задоволення в гасанні на позашляховиках по ямах та розбитих дорогах.

Читайте також: Журналістка: "Дике поле" – стрічка, якою треба пишатися

Так, там вішають собак, якщо хочуть комусь насолити. Іноді, щоб передати комусь «привіт», могли і друга або родича повісити. Правда, це залишилося у 90-х, але на окупованих нині територіях – благополучно відродилося.

Так, там роблять «добру пропозицію». Так, звертаються іноді ввічливо, і навіть по-батькові. Але, в принципі, якщо йдеться про «глибинку», та ще й про такий об’єкт як АЗК, скорше за все, в реальному світі головний герой після відмови сторгуватися по-хорошому був би вже давно мертвий. Без попереджень у вигляді повішених собак або спалених бензовозів.

Щодо бензовозів, до речі. Так, контрабандні машини легко переїжджали кордон. В принципі, мабуть і зараз так відбувається на Луганщині. Правда, трупів ніхто в бензовози ніхто не кидав і не кидає – їх просто прикопують, а якщо це відбувається на центральному Донбасі – скидають у відпрацьовані штольні шахт.

Одним словом, жесть і пекельна буденність Донбасу показані дуже виразно, іноді навіть занадто перебільшено.

Втім, в цьому є і слабкість фільму – так, він є яскравим, так, в ньому є любов, трагедія, бійка, антагоністи і хороші хлопці, в ньому є артистизм, смачні діалоги, і все інше, що робить фільм в принципі блокбастером.

Та, на жаль, в ньому немає центральної лінії і моралі. В ньому немає сенсового наповнення та кінцівки, яка би підводила риску і давали відповідь на питання – «І… що?!».

Читайте також: Режисер: "Дике поле" – бездоганно відзняте нішеве кіно

Це та проблема, якою страждає не тільки кіно, але і література, на яку спирається фільм. Врешті-решт фільм не дає відповіді ані на жодну з сюжетних підліній. Чи було захоплено АЗК головних героїв? Чи вбили рєшалу від Младлена, який вбив одного з головних героїв? Що стало з самим таємничим жителям нічного літерного поїзда? Як продовжились стосунки в любовній лінії? І до чого сцени з християнськими мотивами, які не пасують до сюжетної лінії загалом, та й в романі їх значно менше? Фільм переривається так, ніби режисер сказав – «ну, окей, досить, мабуть», а не тому що було вирішено «робимо відкриту кінцівку».

«Вирізаність» і фрагментарність кіно – це те, що насичує його постмодерний дискурс, але, з іншого боку, це те, що перетворює кіно в один екзистенційний потік підсвідомості, який як влітає в голову, так і вивітрюється з неї. І ти встигаєш ледь написати відгук на це, поки і враження не потьмянішали…

Так чи інакше, плюсів у фільму значно більше, аніж недоліків. І він демонструє, перш за все, технічну еволюцію українського кінематографу – високу якість операторської роботи, монтажу, постановки сцен, інтер’єрів, тощо.

Саме цим і раджу смакувати під час відвідин кінотеатрів.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram