Сімдесяті бачу у форматі чорнобілих фотографій. Все прописано, тіні-напівтіні, іноді – багато світла, іноді – розсіяний морок. Суспільство раптом пильніше почало вдивлятися в індивіда, поруч з обличчями металургів, хліборобів,
ветеранів-фронтовиків яскраво проявлялися з негативів лиця вчених і артистів, письменників і художників. Це були яскраві типажі, за кожним образом – і усвідомлене, і підсвідоме, а разом – контекст і підтекст часу.

Саме тоді на якійсь всесоюзній виставці перемогла фоторобота, названа узагальнено й безадресно: "Юність". А насправді на портреті неймовірна красуня, поетеса з Херсона Алла Тютюнник. Наша Гасаночка, як призвав її Григір Тютюнник. Алла прочитала мій перший пост і відгукнулася – не полінуйтеся, знайдіть і прочитайте.Так, ми, тоді – ще й не тридцятилітні, жили на якійсь незбагненній силі поезії, на відчутті польоту: "коханий, корабель тремтить у нетерпінні" – це рядок з Аллиного космічного вірша, це нитка з нашого руху сировим полотном шляху, яким ми йшли не навмання.Так, домотканні, так, селюки, але й інші, ніж наші старші провідники.

Читайте також: Сумбур смерті. Кожна людина дивною буває, коли любить, і коли вмирає - Любов Голота

У кожного з нас вже був свій таємний досвід (я лише раз, першокурсницею, бачила Івана Сокульського, який вже відсиджував за свій "Лист творчої молоді Дніпропетровщини"), подібні історії і знання були – в кожного! –з нашого покоління і трималися в тайнику душі.І остерігали, і вчили.Ми їх шанували, як святих...

Не брехатиму: вияви конформізму теж були присутні в біографіях: і як "паравоз" на початку книжки віршів, і як праця в обласних комсомольських газетах чи якась комсомольська премія, але було й почуття сорому, остороги самому собі: ми не старалися "бити в барабани,"ми їх уникали, ми реалізувалися через безоглядну чесність у наших ліричних поезіях. І це правда.

Чесність і сердечна відвертість стали потугою жіночої лірики сімдесятих. Пам'ятаю, що тоді багато писали про жіночу поезію, і нас це не ображало – чи не тридцять авторок видали свої перші й наступні збірки в усіх областях України, заявивши про себе. Їхні імена й сьогодні на слуху. І ще. Жіноча поезія сімдесятниць влилася українську поезію дуже потужно, а довгождані книжки Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Людмили Скирди, Світлани Йовенко, Ганни Чубач, Тамари Коломієць, Марії Влад, Оксани Сенатович давали зразки і рівень, який зацікавив європейських літературних критиків. І тепер, озираючись, називаю міста й імена: Київ – Галина Паламарчук, Людмила Таран, Харків – Ірина Мироненко, Ірина Євса, Львів – Марія Людкевич, Наталка Дзюбенко, Наталя Давидовська, Чернівці – Софія Майданська, Галина Тарасюк, Тамара Севернюк, Марія Матіос, Вінниця – Ніна Гнатюк, Тернопіль – Ганна Гуска, Дніпро – Наталка Нікуліна, Запоріжжя –Олена Матушек і т.д., пам'ятаю і люблю всіх.

В сімдесятих Спілка досить регулярно проводила пленуми, на яких – обов'язково! йшлося про літературу. Що вже говорити про з'їзди, де детально звітували про прозу, поезію, критику, а в обговоренні виступали знані автори, незрідка й суперечки виникали – творчі. І хоч в президії неодмінно бовваніли представник ЦК, незмінна Марія Орлик, профспілки посланець і невідомий молодець-гість із Москви, про літературу говорили на належному рівні. До речі. Партійних присягань хороші письменники уникали.Та й уявити, що Роман Федорів, Роман Іваничук, Євген Гуцало, Юрій Мушкетик будуть щось подібне говорити – неможливо.Звісно ж, звітував Літфонд, який і будинки будував, і будинки творчості утримував. Не радянська влада годувала письменників – деякі твори приносили прибутки державі і Літфонду такі, як маленькі справні заводики. І не кажіть, що це була партійна література. Насамперед прибутковою була література якісна.

Сімдесяті мали постійного й освіченого читача. А про ідеологію, про партійну організацію і партійну літературу і її дозорних я розповім окремо...

Читайте також: Книги, які змінять ваше життя

І ще – чисто між нами, дівчатами. Поетеси були дуже вродливими. І тепер так само. І завжди викликали закохання в колег по перу. Аби вас розвеселити, розповім історію, яку спостерегла кілька років тому на якихось громадських зборах.

Навколо однієї відомої і в міру корпулентної письменниці, як заведений крутиться маленький, худорлявий і підстаркуватий – люби, Боже,правду! – чоловічок.

– Пані Галю, послухайте,що я хочу сказати. Чи не зайшли б до мене на чарочку того "Бітнера"? Почитаємо ваші вірші...Звісно ж, залишається без відповіді. Мабуть,пив свій "Бітнер" на самоті.

І згадався мені екслібрис однієї славнозвісної літературної пари з написом: "У цю ніч ми більше не читали".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram