Хотів би поговорити про дуже важливу для будь-якої інституції річ – про довіру.

Як гадаєте, кому наприкінці 2014 року українці довіряли більше – українським судам чи російським медіа? Правильна відповідь вас дуже сильно здивує: російським медіа. Ось дані опитування:

– 0,7% українців повністю довіряли українським судам;

– 1,2% українців повністю довіряли російським ЗМІ.

Наші ж власні суди мали один із найнижчих рівнів суспільної довіри судам в Європі та світі та найнижчий рівень – серед усіх соціальних інституцій в Україні. Навіть за сумою показників повної і часткової довіри українські суди мали – й досі мають – менше 10%.

У такій ситуації про реформу як певні перестановки вочевидь говорити було годі. Йшлося про створення принципово нових інституцій.

У нас уже був позитивний досвід створення патрульної поліції та НАБУ. Був у нас й антиприклад – реформа прокуратури. Так ми вивчили, що у сфері верховенства права працює тільки повне перезавантаження та створення інституцій із нуля.

Отже, як зробити так, щоб українські суди запрацювали?

Як каже нам теорія та практика (зокрема іноді – биття головою об стіну), для того, щоб інституції запрацювали, самих нових правил недостатньо: потрібні нові люди та достатні ресурси для них. Бо старі люди в нових інституціях з імовірністю 100% знову створять вам комуністичну партію.

І це був урок перший: завжди треба прагнути наповнити нові інституції новими людьми. Звідти – ідея при доборі до нового Верховного Суду відкрити туди дорогу й адвокатам, і науковцям, які раніше не були суддями.

Звідти ж – ідея Громадської ради доброчесності, що мала б, як ми пропонували, мати право вето на кандидатуру судді. Оскільки тоді вже не було довіри тим державним інституціям, які цим займалися, ми сказали: якщо громадськість скаже, що не довіряє такому судді або кандидатові, хай він не буде йти далі.

Нам сказали: е ні, нас насварить Рада Європи, це не європейський стандарт, ми не можемо вам цього дозволити. Зате, сказали нам, нате вам дорадчі повноваження, дорадчі функції. Також, сказали, знаєте що – нате вам жодного ресурсу від держави. За два роки роботи ГРД отримала нуль гривень із державного бюджету, а також нуль організаційних ресурсів.

Читайте також: Як завдяки брехні стати суддею ''нового'' Верховного Суду, а потім сісти на лаву підсудних

За таких умов, звісно, результат не був найкращим. ГРД на громадських засадах зробила все, що могла: проаналізувала тисячі суддів і кандидатів на посади суддів, ухвалила сотні висновків... Але, на жаль, його не прийняв до уваги відповідальний державний орган – Вища кваліфікаційна комісія суддів.

І ось він – урок другий: якщо ви будуєте нову інституцію з новими людьми, не забудьте її також забезпечити ресурсами. Повноваженнями, які вона реально повинна мати, таресурсами на їх утілення – як фінансовими, так і організаційними.

Втім, ситуація з ГРД не є основною проблемою.

Погляньмо, хто ж оці міфічні "вони", які не дозволили наповнити нову судову систему новими людьми та ресурсами.

Хто займається зараз відбором нових суддів? Старі судді, обрані старими суддями.

Вища рада правосуддя у нас складається з більшості суддів, обраних самими суддями (11 із 21 члена). Вища кваліфікаційна комісія суддів – ще один суддівський орган, що відповідає за добір суддів, – складається із суддів на дві третини (10/16). І це дійсно стандарт Ради Європи, який ми застосували, на жаль, надто рано.

Виникає питання: якщо така гарна Рада Європи і такий гарний стандарт, у чому ж проблема? Чому сьогодні люди так само не довіряють судам і вважають реформу провальною? (73% громадян вважають хід судової реформи в Україні неуспішним, причому 43% мають її за цілковито провальну. Цілком успішною судову реформу вважають менше 1%, – це вже свіжа соціологія).

Як казав класик, якщо у вас суперечності на етапі висновків, не забудьте перевірити свої засновки. А засновки такі: чомусь ми довірили створення нових інституцій представникам старої системи, застосувавши ті самі стандарти, які працюють зараз у Західній Європі, до поточної ситуації в Україні.

Читайте також: Реалії наших судів на четвертому році реформ правосуддя. ФОТО

Проблема в тому, що ті процеси, які ми проходимо зараз у судовій реформі, Європа проходила набагато раніше. У Західній Європі це – 1940-1950-ті роки, денацифікація, 1960-ті... Ті самі проблеми та процеси – служіння злочинному режимові, люстрацію, очищення тощо – країни Центральної та Східної Європи, як і країни Балтії, проходили пізніше: у 1970-1980-тих роках.

Науково доведено, що стандарт "судді, обрані суддями" у країнах перехідної демократії Центральної та Східної Європи – це коріше рецепт катастрофи. Зокрема для України, де ситуація із судами зараз дуже сильно відрізняється від тієї, яка є у країнах Західної Європи. Немає такої кризи довіри в них, немає тих проблем, із якими сьогодні має справу Україна.

Виникає таке запитання: кому ж, власне, довірити судову реформу та відбір суддів у нові інституції, якщо українське суспільство настільки не довіряє самим суддям?

Я, до речі, зовсім не погоджуюся з тими, хто каже, що українське суспільство патологічно не довіряє державним інституціям. Звичайно, є свої причини, але жодної патології немає. Є, наприклад, одна державна інституція, якій українське суспільство довіряє найбільше з усіх соціальних інституцій, – це армія. Так що жодних проблем з українським народом чи з кризою довіри. Проблема в тому, що конкретні державні інституції роблять.

На жаль чи на щастя, довірити ні армії, ні волонтерам, ні церкві формування судових інституцій ми не можемо. Але є кілька соціальних груп, яким українці довіряють в цьому плані найбільше.

Коли запитали, кому варто довірити очищення судової влади, люди відповіли:

– представникам громадськості – 47%;

– експертам із західних країн – 29%.

Самим суддям довірили б очищення судової влади лише 8% – у кілька разів менше.

Дуже схожі результати дали й опитування про те, кому довірити створення судових інституцій, зокрема, антикорупційного суду.

Й ось, власне, головна відповідь на запитання, кому варто довірити формування судових інституцій, щоб реформа не перетворилась повністю на імітацію змін.

Загальний висновок – дуже простий: нам потрібно переосмислити ті інституції, які займаються добором суддів. І довірити тим, кому довіряє українське суспільство – представникам громадськості й іноземним експертам. Заміcть того, щоб блокувати їхню роботу чи взагалі створення.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram