"Йдемо якось із батьком, дивлюся, а в лісосмузі пшениця ярова росте! Питаю, як так може бути? Хто ж це пшеницю в лісі сіє?! А батько мовчить, ніби не чує. А я ж малий тоді був, цікавий, учепився в нього: скажи й скажи. А він як гаркне: "Не питай! Того тобі знати не треба!" – і як відрізав", пише для "Тижня" Микола Уманський

"Це вже потім, коли я дорослим став, він мені сказав, звідки та ярова в лісі взялася. Тоді, а 1920-х, у нас на Сватівщині червоні продзагони лютували: вигрібали комори до зернини, звозили все у Сватове, а звідти залізницею в Росію. Селяни від того просто звіріли. Коли їм терпець уривався, хапали продзагонівців, різали їм животи, набивали зерном і в лісі закопували. А потім по весні оте зерно з року в рік і проростало... Усі, окрім дітей, про це знали, але мовчали".

Таку історію розповів мені на початку 1990-х один старий агроном, із яким ми працювали на Луганщині. Не вірити йому в мене немає підстав, бо надто добре я знаю типаж місцевих слобожан – людей, які впродовж поколінь привчилися покривати глибокою мовчанкою все, що вони роблять і думають.

Моя прабабуся Агафія Уманська, удова чумака, разом з іншими переселенцями приїхала сюди, на Слобожанщину, з Київської губернії на початку ХХ століття. Тут, на території сучасного Білокуракинського району, вони заснували село Пластунівку. Пластунівка починалася із землянок, а через якихось 20 років це було найбагатше село в окрузі.

Прикипівши душею до місцевих чорноземів, пластунівці ставилися до "комунії" цілком однозначно. Якось на околиці села махновський загін вирубав червоноармійську роту, то пластунівці стягли трупи до ями, закопали й розрівняли, щоб і пам’яті про них не лишилося.

Читайте також: "Я бачила голод". Боротьба із чудовиськом триває

Зустрівши масовий спротив селянства, комуністи на деякий час призупинили грабунок і колективізацію, а потім, набравшись сил, вдарили ще лютішим терором і ще страшнішим голодом. Із дев’ятьох дітей баби Агафії лишилося двоє: наймолодший син Павло, який ще жив при матері й не мав власного господарства, та дочка Афанасія, яка вийшла заміж у сусіднє село. Решта разом із родинами були розкуркулені й згинули безслідно, а частину їхнього майна – сорочки, рушники, дитячий одяг – комуністи демонстративно роздали тим, кого мали за сільську бідноту.

Але біднота раділа недовго: позбувшись найпрацьовитіших і найздібніших селян, колгосп швидко завалив план, за що комуністи вигребли в Пластунівці всі запаси збіжжя. Із села нікого не випускали, на дорогах стояли озброєні кордони, але від цілковитого вимирання пластунівців врятували добрі люди та свердлики.

Один колгоспний бригадир потайки попереджав бабів, коли під коморою не буде сторожі, й вони, взявши ручні свердла, йшли вночі "цідити" зерно. Комора стояла не на землі, а на палях, тож баби заповзали під комору та свердлили її дерев’яну підлогу – й через ті дірочки тоненькою цівочкою "текло" зерно. Брали трошки, по кілька пригорщ, аби колгоспне начальство не помітило покражі й не заподіяло селу ще більшого лиха...

Згодом із району надійшов наказ: дітей, чиї батьки померли від голоду, збирати в дитсадок і годувати. З-поміж інших у такому сиротинці опинився п’ятирічний пластунівець Василько. Якось він зустрів свою двоюрідну сестру Надійку, яка голодувала разом із батьками. "Ти сьогодні щось їла?" – спитав він дівчинку, на що та заперечно хитнула головою. "Не пощастило тобі, – співчутливо зітхнув Василько, – батьки в тебе живі. А от нам у дитсадку зранку млинці давали…"

Через багато років, вже у відносно ситих 1970-х, немолодий містянин Василь Іванович заїхав до Пластунівки на якесь родинне свято. І Надійка, тоді вже поважна Надія Петрівна, необачно нагадала йому про ту дитячу розмову. Василь зблід, вибіг із хати. Знайшли його далеко за селом, у степу. Він – кремезний і солідний чолов’яга – сидів на землі й ридав.

Читайте також: Оксана Забужко про Голодомор 1932—1933 років: Я – пам'ятаю і не забуду – скільки мого віку

Скільки таких історій заховано в колективній пам’яті Пластунівки, Романівки та сотень, тисяч українських сіл? Скільки з них іще будуть згадані й розказані, а скільки вже назавжди пішли в могилу разом зі старшими поколіннями місцевих селян?

За словами психологів, замовчувати травми шкідливо. Напевно, так воно і є. Принаймні моя бабуся Афанасія – та сама, яку від розкуркулення дивом урятувало заміжжя, – до кінця свого життя тихо ненавиділа весь рід людський: подруг не мала, у гостях ні в кого не бувала, тільки іноді виходила на вулицю поспівати разом з іншими бабами тужливих українських пісень.

Та ж як було припинити те мовчання, коли жертви геноциду були змушені жити поруч із його виконавцями – з тими, хто розкуркулював, шукав заховане зерно, доповідав про невиконання планів? Тим паче, коли останні ходили в героях, у почесних будівничих "щасливого радянського життя". Мовчати доводилося й про те, як селяни намагалися відбитися від того "щастя", засіваючи пшеницею лісосмуги й угноюючи землю "комуною". Але під товстими шарами впертої мовчанки ховалася нестримна слобожанська жага до життя, яку не могли загасити ніякі геноциди.

Пластунівки вже давно немає: коли місцева економічна кон’юнктура стала мінятися, шансів у села не було. Але слобожанська північ Луганщини живе собі далі, і спробуй-но здогадатися, що в неї на умі. На перший погляд, нічого цікавого: суржик, заробітки в Росії, словом, ходячий стереотип. Але 2012-го тут відмовилися запроваджувати мовний закон Ківалова – Колесніченка, навесні 2014-го звідси завернули сепаратистів. Хтозна, може, недарма наші прадіди засівали тутешні лісосмуги.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram