Як я вже неодноразово говорив і писав, найважливіше, що було зроблено на об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 року – це прийняття статуту нової церкви. Тим самим церкву було засновано. Потім на підставі цього було обрано її предстоятеля. Іншими словами, церква почала існувати не внаслідок обрання предстоятеля, а внаслідок прийняття статуту. І вже внаслідок цього було обрано предстоятеля.

Історія цього документа така. Його проект підготували в Греції професори богословських факультетів. Він розглядався на засіданні Синоду Константинопольського патріархату у листопаді цього року. Після схвалення Синодом надзвичайний екзарх патріархату митрополит Галльський Еммануїл привіз текст до Києва, де його розглядала спеціальна комісія з представників українських церков під головуванням митрополита Еммануїла. Комісія внесла свої пропозиції щодо статуту. У такому зміненому вигляді його і представили на об’єднавчому соборі.

На жаль, учасники собору були настільки зайняті обранням предстоятеля, що не мали часу навіть коротко розглянути статут – набагато важливіший пункт порядку денного, і прийняли запропонований комісією варіант без належного обговорення.

Далі я порівнюю два варіанти статуту: ухвалений Синодом Константинопольського патріархату і ухвалений об’єднавчим собором. У деяких випадках цей статус, що і малося на увазі Константинополем, витікає з грецького оригіналу, який я залучаю до аналізу. Ще раз підкреслю: якщо між двома варіантами існують розбіжності, то вони були запропоновані комісією у Києві під головуванням митрополита Еммануїла, а не собором.

Читайте також: Законопроект про перейменування церкви: що важливо знати

Перша зміна стосується назви Церкви. Константинопольський варіант передбачає таку: «Православна церква в Україні». Прийнятий варіант: «Православна церква України». Розглядалася й третя: «Українська православна церква». Ця назва є найбільш етнофілетичною, оскільки підкреслює національний характер церкви – це, до речі, додатковий аргумент для існуючої УПЦ не триматися за цю сумнівну самоназву. Найменш етнофілетичною й найбільш екклезіологічно коректною є назва, запропонована Константинополем: «Православна церква в Україні». Вона підкреслює універсальність і всеохоплюючий характер цієї Помісної церкви. Назва «Православна церква України» є компромісною. Вона ставить на перше місце найголовнішу ідентичність цієї церкви: православна, але водночас перетворює іншу ідентичність – українську – з локальності на предикатив.

Подібних компромісів між екклезіологічною точністю Константинопольських формулювань і певною тенденцією до етнофілетизму і єпископоцентризму нової церковної структури досить багато розкидано й далі по документу.

Як я раніше зазначав, канонічною підставою для надання Константинополем автокефалії ПЦУ стало відкликання акту від 1686 року. В результаті в Україні спочатку було відновлено Київську митрополію у складі Константинополя, а потім їй надано автокефалію. У статуті ніде не згадується про таке минуле ПЦУ, крім одного загадкового виразу у п.І.2: ПЦУ є «автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом». В грецькому тексті немає фрази у дужках – це пояснення для українців.

Читайте також: Терпіння і такт: як треба діяти по відношенню до вірян Московського Патріархату в Україні

Константинополь пожертвував залежністю від нього своєї Київської митрополії і надав їй незалежність. Очевидно, що це не просто красива фраза, а реальна ситуація, коли Константинополь не скористався нагодою, яка буває раз на тисячу років, отримати собі у підпорядкування цілу церкву – хоча ієрархи останньої своїми чварами давали масу приводів відкласти розгляд питання про незалежність на потім.

Водночас у статуті записано, що ПЦУ має спілкування з іншими помісними церквами через Вселенський Патріархат. Цю фразу можна розцінювати як певну форму залежності від Константинополя. Дійсно, інші помісні церкви не згодилися б, що вони мають спілкування одна з одною через Константинополь – лише безпосередньо.

Проте ця фраза – насправді дуже розбавлена форма східного юрисдикційного монізму, який подібний до західного монізму у Середні віки. Вона – продукт напіврозпаду середньовічної монархії Константинопольської церкви. У Середні віки та добу модерна, до речі, реальна монархія Константинополя у православному світі нікому не давала приводів звинувачувати його у папізмі. Бо ця монархія мала трохи іншу герменевтику.

Це положення має і практичний наслідок: Константинополь погодився, що визнання ПЦУ іншими помісними церквами – це, насамперед, його головний біль.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram