Думаю про таку тенденцію в постколоніальних літературах: от відкривається талант, беруть його на програми й у тури, талант їздить світом і починає писати про всякі Берліни, Парижі та Нью-Йорки, бо він їх бачить, і вони вражають, але це вже не так унікально й цікаво, як писав про своє містечко та країну.

Читайте також: Класик англійської літератури польського походження з українського Бердичева

Це не тільки з молодими авторами відбувається, а й зі зрілими, коли письменники вириваються зі свого контексту, де знають про найтонші мотиви, про біль, про що тут мовчать і в яких гріхах не зізнаються на жодній сповіді, про справжні причини й неочевидні, коли розуміють таємну мову деталей. І тут вони потрапляють у прекрасний новий світ, із яким знайомі трішки більше, ніж поверхнево.

Ці нові тексти часто написані класно й не менш талановито, але, може, це в читачах проблема – що нема того, хто в них себе впізнає. І берлінцям та парижанами вони не цікаві, бо таке, й у рідному селі ці умовно паризькі проблеми чужі.

Читайте також: Янгольські голоси мігрантів у західній літературі

Тобто успіх може легко все знищити. Або навпаки, надати новий погляд на своє – щоб бути зрозумілішим для світу. Світові далі цікаві унікальні локальні голоси. Про Париж уже писали, давайте нарешті про Донбас. І згадала оцей автограф на стіні в Купідоні, підписаний іменем Юджина Ґудзя – Fuck global, think local. А не навпаки, як того вимагає глобалізація.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram