З початку 2014 року я переїхала вісім разів. Із посудом, книгами, дитячим ліжечком й іншими важливими та просто дорогими моєму серцю речами. Я встигла випробувати на собі всі "переваги" розхожих тепер виразів "донецька прописка" і "переселенець", як і багато інших донеччан й луганчан.

"Донецькі нам тут не потрібні"

Київ. Липень, 2014. Я переїхала з Донецька пару тижнів тому. До пологів залишається два місяці. Погано себе почуваю, і їду до найближчої жіночої консультації. Довго чекаю в черзі. Побачивши адресу моєї реєстрації в обмінній карті, лікар пропонує їхати туди, звідки я до них приїхала: "Донецькі мені тут не потрібні. Усі ви – суцільні сепаратисти"… І виставляє мене з кабінету, навіть не оглянувши.

Ввечері того ж дня сестра везе мене в дорогу приватну клініку, яка допомагає майбутнім мамам із "невідповідною" реєстрацією. Огляд, аналізи, УЗД та консультація кращих фахівців – усе це абсолютно безкоштовно. На щастя, із дитиною все добре, але мені радять берегти себе й не нервувати. Жартую, що тоді їм доведеться ввести мене в інформаційну кому.

"Поверніть мені моє колишнє життя"

Маріуполь. Серпень, 2014. До пологів залишається два тижні. У пологовий будинок не приймають без тимчасової довідки, і я в саму спеку їду за нею в благодійний фонд. Поки тільки вони дають підтвердження про подібні переїзди. У будівлі чи то дитячого садочку, чи то школи відкрили пункт прийому біженців – жителів територій, що рятуються із зони бойових дій. Всюди палатки, балони з питною водою. Навколо – багато дітей. Але вони не бавляться, як годиться всім нормальним дітям, а злякано й тихо туляться до рідних, не випускаючи з рук маленькі іграшки. Напевно, це найцінніше, що залишилося в їхньому житті. Усе інше залишилося там, за лінією розмежування.

Читайте також: Блог з Луганська: чому я не беру слухавки

Мені без черги оформлюють довідку, і по-справжньому дбайливо запитують, чи можуть ще чимось допомогти?

"Поверніть мені моє колишнє життя" – усе, що відповідаю я.

Йду, тягнучи з собою два десятикілограмові пакети з продуктами, від яких не змогла відбитися. Невідомі чоловіки допомагають привезти це багатство додому – у чергову орендовану квартиру. У пакетах багато гречки, різні крупи, галетне печиво, згущене молоко та консерви. Залишаю печиво та згущене молоко собі, крупи та інше передаю автобусом до Донецька, для своєї бабусі. Вона телефонує на наступний день, плаче в трубку і дякує за їжу. Плачу разом із нею.

Коли немає навіть ковдри

Дніпро. Листопад, 2014. Синові три місяці. У благодійному фонді нам видають нову довідку, якісь продукти та теплу ковдру: "Беріть-беріть, у вас дитина, вам стане в нагоді". Я завжди впевнена в тому, що є ті, кому допомога потрібніше, ніж мені, тому йду із фонду зі змішаними почуттями сорому і вдячності. Адже ковдри в нас, насправді, немає – я не планувала їхати з Донецька аж так надовго.

Спускаюся сходами; більше схожа на хиткого пінгвіна: в одній руці у мене візочок із сином, в іншій – великий пакет із їжею та ковдра. Але без нової довідки з державної соціальної служби нас не ставлять на облік до дільничного педіатра. За нею треба записуватися за два тижні, і з’являтися для оформлення в чітко визначений час. Я спізнююсь, бо син ридає ридма, і доводиться годувати його прямо в машині перед входом. Неввічливо дама з віконця повідомляє, що я спізнилася, – необхідно записуватися повторно. Загалом, державну довідку, як і можливість потрапити до лікаря, я отримую через місяць після переїзду з Маріуполя до Дніпра.

Поки була на чергуванні – позбавили допомоги по народженню дитини

Дніпро. Березень, 2017. Синові два з половиною роки. Служу командиром батальйону патрульної поліції. Виявляю, що перестала отримувати державну допомогу при народженні дитини до трьох років. Мудрий друг, такий же переселенець, як і я, повідомляє новину – згідно з черговим новим порядком, по хатах ходять із перевіркою. Для тих, кого вдома немає, анулюють будь-які виплати. У своїй районній державній соціальній службі з подивом дізнаюся, що до мене дійсно нібито приходили, поки я була на чергуванні. І всі нарахування заблокували. Про необхідність залучення бодай якихось свідків для подібного актування, вони навіть не чули. Після двох нічних змін у формі їду до керівника соцслужби. Пояснюю, що якість роботи мого батальйону полягає в тому, що навколо їх приміщення постійно чергують екіпажі, попереджаючи нічні крадіжки. А якість роботи їхньої соціальної служби – хоча б попереджати заздалегідь про свої візити по телефону.

Друзі по нещастю

Київ. Листопад, 2017. Синові три роки. Я на роботі. Дзвінок на мобільний: "Увага! Перевірка. Будемо у вас за місцем проживання за годину". Цього разу пощастило – зателефонували. Пояснюю, що я на службі; грубо повідомляють, що у такому випадку я протягом двох днів зобов’язана з’явитися самостійно для перевірки. Консультуюся з друзями-волонтерами із благодійного фонду. Пояснюють, що для держслужбовців перевірки вже не проводяться, згідно постанови Кабінету Міністрів. Довго пояснюю це представниці соцслужби. Але в них список для перевірок та графік – чхати вони хотіли на постанови. Попереджаю, що веду аудіозапис розмови та в разі необхідності, буду скаржитися у всі інстанції, і подавати судові позови проти конкретно цієї співробітниці, що порушує закон.

На наступний день іду в соціальну службу особисто, беру із собою подарунок – роздруковану постанову (довідку з місця роботи я подавала під час реєстрації). Стою в черзі у вузькому темному коридорі. З одного боку широкими рядами стоять коробки з документами, з іншого – під стінкою, такі ж переселенці, як і я. Співробітниці соцслужби, що проходять повз фиркають, мовляв, скільки можна приходити, працювати їм спокійно не дають. У відповідь на це злякано плаче маленька дівчинка. Я пропоную її мамі пограти з дитиною, поки вона оформить усі документи. Вони з радістю погоджуються – хоч я і чужа людина, але тут ми практично друзі по нещастю.

4,5 роки для людяності

Київ. Січень, 2019. Синові чотири роки. Та ж сама соціальна служба. Несподівано з’явився зручний пандус для людей з інвалідністю та мам із візочками. І навіть електронна черга! Усього п’ять хвилин очікування – і мене приймає мила дівчина за комп’ютером. Забута вдома довідка тимчасово переміщеної особи абсолютно не заважає їй знайти мене в реєстрі та швидко все переоформити. Наостанок вона повідомляє приємну новину: тепер мені не обов’язково з’являтися до них день у день кожні півроку. За новим порядком за два тижні до дати все переселенці можу прийти для переоформлення документів у будь-який зручний час.

Виходжу та тихо ридаю. Цій системі знадобилося цілих 4,5 роки, щоби стати хоч трохи людяною. У будь-якому випадку, краще пізніше, ніж зовсім ніколи.

Читайте також: Я не вірю в чудо. Я вірю в те, що все можливе

Ввечері вдома зробила чорний чай зі згущеним молоком – підсіла на нього ще тоді, у Маріуполі. Відкриваю Фейсбук. Подруга-переселенка, держслужбовець із Міністерства соціальної політики, опублікувала інструкцію, як я можу реалізувати своє право голосу на виборах президента весною 2019-го.

Я не одна. Нас таких приблизно півтора мільйони. Півтора мільйони покалічених життів, зруйнованих планів та похованих надій. І від імені півтора мільйонів я пишу це, щоби щиро подякувати тим, хто весь цей час допомагав і продовжує допомагати нам:

БФ "Схід-SOS", і особисто Олександрі Дворецькій;

БФ "Свої", і особисто Оксані Сухоруковій;

Міністерству соціальної політики, і особисто Олесі Цибулько;

Лікарям клініки "Ісіда", міста Київ та її керівництву;

Волонтерам БФ "Допомога Дніпра", "Червоного Хреста", "Карітас-Україна" та БФ у Маріуполі, назву якого я тоді навіть не записала;

Співробітниці віконця № 5 Управління праці та соціального захисту Шевченківського району міста Київ, яка повернула мені віру в цю структуру.

І ще кілька десяткам сотням волонтерів та активістів, які продовжують робити свою роботу або прийшли на держслужбу. Тільки завдяки вашій наполегливій праці в нас всіх є шанс зробити цю країну кращою!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram