Кажуть, невдовзі перейменують пло­­щу Толстого. А може, й вулицю заразом. Ну й відразу: "Фашисти!", "Ґвалт!", "Наступ на культуру!", пише для "Тижня" Юрій Макаров

На канікулах, що затягнулися, я випадково відкрив "Війну і мир", колись улюблену книжку, яку читав безліч разів і знаю практично напам’ять, за винятком глав, де автор викладає свою історіософію. Я гортав знайомі сторінки й не впізнавав себе: те, що колись викликало захоплення ("як він вгадав?", "як влучно!"), тепер провокувало втому або роздратування. Можливо, тому, що пошуки Толстим власного шляху, сенсу існування такою мірою вписані в координати Росії (власне, в цьому й був задум) і виведені за межі решти Європи, що для мене нинішнього приречені на автоматичне відторгнення. Бо Росія двісті років тому – гаразд, півтораста, якщо йдеться про час написання, – надто схожа на нинішню, аж лячно. А руйнівну силу тієї Росії кожен із нас відчув на собі, причому йдеться не лише й навіть не так про війну, як про специфічний ментальний стан. І головним героєм книжки мені тепер здається не П’єр (до речі, якоюсь мірою наш брат-хохол, адже прізвище батька Бєзухова надто прозоро натякає на канцлера Безбородька) і не князь Андрій, а вибухова суміш Платона Каратаєва із Федором Долоховим.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Ні, я не належу до тих українців, для яких перехід на "мову окупанта" є невід’ємною ознакою "зради". І репертуар Національної опери, який мало не наполовину складається із творів російської музики (Рахманінов, Мусоргський, Чайковський, Римський-Корсаков, Стравинський, Бородін, Прокоф’єв), мені не здається критичним, хіба що трохи. А от коли шкільний курс зарубіжної літератури за 10–11 класи рясніє Некрасовим, Блоком, Маяковським, Булгаковим на додачу до Толстого, Достоєвського, Чехова, Пастернака, а в списку додаткової літератури вже й Бунін, і Горький, і Єсенін, і Замятін разом із Платоновим, це лише означає, що упорядники програми перебувають у полоні радянських уявлень часів Сталіна: мовляв, світову культуру робили здебільшого росіяни. Ну майже.

У кращому разі тут чується відгомін старої заяложеної тези про те, що культура нібито не має кордонів. Кордони, звісно, є, причому в прямому сенсі: політичні, мовні, ментальні. Хто має сумніви, хай передивиться британського "Онєгіна" з Рейфом Файнзом і Лів Тайлер або ту ж таки "Анну Кареніну" з Кірою Найтлі та Джудом Лоу. Крім того, в тих самих географічних межах трансляція культурних кодів із покоління в покоління відбувається вже з утратами. Я не втомлююся цитувати інтерв’ю однієї оперної діви з Росії (теж, між іншим, з українським корінням, кому цікаво) щодо участі в нью-йоркській постановці Чайковського: "Звісно, я знала цю оперу з дитинства, Пушкіна читала – це все зрозуміло, це все в нас у крові, в мізках, в душі… Перепрошую, я, врешті-решт, цього хлопця трахнула б. Тож у мене з Тетяною нічого спільного, крім мови". Додам: маючи уявлення про нинішній діапазон "великого и могучего" (у виконанні сопрано зокрема), я висловив би певні сумніви щодо спільності.

Читайте також: Культурний наратив імперії: якою мовою говорить російська література

Поняття "світова культура" – симулякр, позбавлений сенсу. Світова складається з локальних, переважно національних, і кожна з них містить те, що не надається до перекладу. Хоч би як ми уважно читали з олівцем Маркеса, не зможемо викликати в собі те коло асоціацій, яке автоматично постає перед першим-ліпшим колумбійцем. І Кавабата, якого ми осягаємо в переказі, має мало спільного з оригінальним Кавабатою в сприйнятті освіченого японця. Виходить так, екскурсія, а її, як відомо, не слід плутати з еміграцією. Є окремі англомани, японознавці, китаєлюби, щільно занурені в обрані чужі цивілізації, але й вони подекуди не вільні від помилок в інтерпретації.

Я хочу сказати, що рештки москвоцентричності ніяк не сприяють універсалізації українського погляду на світ. Бо Пушкіна є сенс читати тільки після знайомства з Байроном, а краще разом із Вольтером і Руссо. Інакше вийде "наше всьо", тобто практично нічого. Адже тамтешнього побуту, ієрархії цінностей і системи стосунків ми все одно не знаємо. Вийде голий сюжет і, можливо, милозвучні словосполучення (що, зважаючи на травми, не факт). І з Толстим бажано знайомитися паралельно з Гюґо та Діккенсом (їхнього впливу на себе Лев Миколайович і не приховував). Ми так не звикли. Тому замість власне культури оперуємо штампами на кшталт "дубины народной войны", не більше.

Я волів би, щоби поруч із вулицею Пушкіна з’явилася вулиця Байрона, а поруч із площею Толстого площа Гюґо. І ще десятки вулиць, провулків і проспектів імені замучених, захованих і забутих українців. Тоді гаразд, тоді буде досягнуто гармонії. 

Стосовно ж Толстого, тепер мені більше до вподоби "Анна Кареніна". Треба якось перечитати. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram