Достоєвський є автором, якого мало не в усьому світі й дотепер почасти сприймають яко речника універсальних моральних цінностей. Одначе сучасний французький філософ Рене Жирар старався розгадати цю популярність російського письменника, втім, прийшов до дещо нежданих висновків, пише для "Тижня" Тарас Лютий

"Двійництво" – одна зі властивих не тільки творам Достоєвського тем, але й особливість, яка притаманна кожному періодові його життя. У повісті "Двійник" якась темна фігура заявляється до головного героя – Голядкіна, й буквально внівець нищить його особисті та кар’єрні справи. Все закінчується тим, що Двійник просто руйнує світ Голядкіна, й це призводить до психологічного розладу останнього.

Здавалося б, це чи не єдиний твір, у котрому Достоєвський порушує тему "двійництва". Однак що ми бачимо в повісті "Хазяйка"? Чоловік винаймає кімнату в самотньої та вельми дивної подружньої пари молодої жінки та загадкового підстаркуватого пана. Звісно, за сюжетом наш герой захопився господинею. Та вона раптом пропонує йому бути третім у їхньому союзі. Коханець бажає спекатися зайвого чоловіка, але той нейтралізує його дивними чарами.

У "Слабкому серці" ми знову занурюємось у світ дрібних урядників. І тут так само дівчина із запалом висловлює ідею спільно жити втрьох, ніби одна людина. У "Білих ночах" історія поліамурності повторюється. Персонаж закохується, хоча не зізнається в цьому, оскільки панна чекає на повернення свого нареченого. Втім, вона каже, що любитиме його так само, як і свого майбутнього чоловіка. Героєві нічого не залишається, як робити все, щоби забезпечити успіх своєму конкурентові.

Читайте також: Як з українців "хохлів" робили, або "Україна очима російської літератури"

Либонь буде небезпідставним сказати, що збіжні історії траплялися й у житті самого Достоєвського. Літератор так само добивався руки першої дружини – Марії Дмитрівни. Та тільки-но він зрозумів, що наречена віддає перевагу саме йому, ще до весілля він умить став байдужим до неї. Наявність суперника й острах поразки – все це водночас зупиняло Достоєвського й зумовлювало значний збудливий ефект.

Тепер придивімося на постатей із "Принижених і зганьблених": всі вони отримують істинне задоволення від споглядання краху осяйних перспектив власного кохання. Героїня безмірно ревнує свого коханця, але при цьому втішається від того, що пробачає йому зради. У кожному разі, під виглядом моральних зусиль і жертовності спостерігається якийсь психопатологічний мазохізм. Повсякчас доведений до крайнощів егоїзм персонажів у випадку провалу перетворює людину на раба, щоправда зовні це нагадує жертовність. Здається, що егоїзм обертається на фанатичний альтруїзм, але за ним ховаються мазохізм і садизм.

Цікаво, що в "Записках із підпілля", на які люблять посилатися прихильники анархізму й індивідуалізму, за критикою утилітарної моралі не стоїть анічого, крім звичайного "права на каприз". Герой "Записок" хоче виокремитися з-посеред другорядних чинуш. Так само, як і вони, він мислить себе екстраординарним чоловіком, хоча всі вони вкрай однотипні.

Пригадаймо, персонаж "Двійника" теж уважав себе єдиним та унікальним, хоча роздвоювався на принизливе створіння й зухвалого споглядальника. Тобто був Іншим щодо самого себе. У цій роздвоєній свідомості й народжується химера Двійника. Отож, у ранніх творах Достоєвського вирізняються сентиментально-патетичні та гротескні характеристики персонажів, яких у цілому дозволено поділити на "хороших" і "поганих", де перші – мазохісти, а другі – садисти.

Особисте життя Достоєвського не менш, аніж його твори, сповнене гіркого підпілля та роздвоєності. Позаяк його дитинство проходило в батьковій тіні, то літературні заняття звільна ставали способом утечі від реальності. Коли ж батька забили розлючені селяни, з якими той поводився так само кепсько, як і зі своїми дітьми, в майбутнього письменника спочатку виникло враження якогось полегшення, а затим збудилося відчуття причетності до трагічної події. А ще згодом проступили ознаки душевної неврівноваженості: замолоду він – сором’язливий і затаєний, а потім безмірно зверхній і пихатий.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Молодий Достоєвський вирішив іти в літературу, використовуючи тему двійника, що була йому вельми близькою. Та їй на зміну приходить новий тип роздвоєності – сюжет підпілля. Герой-підпільник усякої миті перебуває під загрозою вторгнення незримого й звабливого Іншого. Подібна тенденція вияскравлюється, зокрема, у "Злочині й карі". Бодай і в імені центрального персонажа закладена ідея роздвоєння – Раскольніков. У підпільному світі Інший володіє неймовірною силою притягання, котрій можна протиставити хіба лише гординю. У романі "Злочин і кара" таким Іншим є Наполеон, а в "Гравці" – Ротшильд, відповідно, представники політичної та фінансової могутності.

В "Ідіоті" двійниками стають князь Мишкін і Рогожин, які не протиставляються, а радше доповнюють один одного. Проте вони репрезентують і певні крайнощі: перший – епілептичну духовність, а другий – тварину чуттєвість. Але в обох випадках ідеться про граничні форми сластолюбства. Ось чому відкриття високої міри святості побіжно випускає на волю нігілістичне підпілля, бісовщину. Як зазначає Рене Жирар, Достоєвському вдалося поєднати в собі самому ці дві половини. Але постає питання: чи не міняються часом ці складники між собою?

Самопізнання постійно пов’язане з осмисленням іншості. Ймовірно саме тому культ біснуватих, який простежується в "Бісах", дає західному читачеві змогу вважати Достоєвського таким собі Іншим. Одначе письменник лише відтворює типову підпільну психологію. Її носії скидаються на членів первісних суспільств із варварськими звичаями, які постійно приносять жертви у вигляді крові. У цьому криється весь релігійний запал підпільної пристрасті.

До каторги Достоєвський схилявся до західництва, щоби забути тиранічного батька. Втім, ця позиція нагадала йому батьковбивство. Тому пізній Достоєвський повертає знову до ґрунтярства. Він добачає в поведінці поміщиків зухвалість щодо російської традиції. А через це воліє позбутися інакшості. Але його невпинно гойдає в різні боки: він то не приймає Заходу, то захищає принижених, то бере провину за невинних. Він – усюди чужий і сторонній. І тільки під старість у нього спостерігається якась суміш партикуляризму з універсалізмом.

Що ж, Достоєвський постає як запальна, невротична та холерична особистість. Недарма ж Тургенєв якось зауважив: якщо у французькій літературі був маркіз де Сад, то в російський – Федір Достоєвський.